Він іздригнувся, розплющив очі.

— Що тобі, серце?

— Нічого, нічого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!

— Ні, я не спатиму…

Але знов заплющив очі і знов лежав, як мрець.

«Ні, не пособить лікареве гоїння! — думала Гаїнка. — Треба послухатися діда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!..»

І вона зважилася…

Того ж вечора Васюта привіз із Чорновуса ліки. Вона не внесла їх до Зінька в хату, замісто їх поставила туди дідову пляшку…

Одначе не зважувалася довго.

Раділа, що Зінько заснув звечора і не треба було йому давати ліки. Але як прокинувся і сказав дати, то мусила.

В неї так трусилися руки, як вона наливала зілля, що пляшка цокотіла об велику чарку. Налила і дуже довго затикала пляшку, аж Зінько попитав:

— Що це ти там робиш, що не даєш?

Тоді вона піднесла йому чарку, він підвівся, взяв і випив одразу. А її вхопив холодний страх, і не помічала, що він оддає їй порожню чарку. Врешті взяла. Він ліг знову, заплющив очі й затих.

Лежав тихо.

Їй потеплішало, — вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сиділа на ослоні біля його.

Він, здається, спав.

Враз він розплющив очі, підвівся, вхопився рукою за горло:

— Ой!.. Дихати!.. Давить!..

Гаїнка кинулась до його:

— Зінечку! Де давить? Що?..

— Горло… в грудях пече… Дай води!..

Вона подала йому кухоль з водою. Він випив трохи і впав на подушку. Вона стояла над їм і дивилася на його широко розплющеними очима.

Він лежав тихо кілька часу, а тоді знов ухопився за груди:

— Води!..

І відразу його скорчило всього так, що він ледве не впав з ліжка.

Гаїнка вхопила його.

— Діду!.. Мамо!.. Рятуйте!.. — крикнула несамовито.

Крик був такий страшний, що й дід і мати попрокидалися і вскочили в хату:

— Що це?

— Зінько…

Вони глянули.

Зінько лежав у неї на руках, і на блідих губах червоніла в його кров.

— Зіньку! Сину! Що тобі? — питалася перелякана мати.

— Води!..

Йому подали води, — він пив жадібно. Тоді впав знесилений на подушки.

Та не багато перепочив. Нові корчі вхопили його, і він забився в матері на руках, і знову зачервоніла на губах кров. Дід кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.

— Ой боже, що ж я наробила! — скрикнула Гаїнка несамовито і впала навколішки перед ліжком. — Ой, що ж я, проклята, наробила, — я ж тебе, Зінечку, струїла!..

Його очі розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.

— Що ти сказала? — ледве вимовив.

— Це ж я тобі не ліків дала, а знахаревого зілля!

— Ти… знахаревого… А я ж казав… — простогнав хворий.

— Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…

— Діду! — промовив Зінько. — Або самі… або біжіть до Васюти, — хай до лікаря… зараз…

Переляканий дід кинувся, ні слова не кажучи, з хати. Зінько лежав, заплющивши очі, і тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколішках біля ліжка, притиснувши руки до грудей, і дивилась нерухомим поглядом на Зінька. Він мовчав довго.

Врешті промовив:

— Мамо… нехай… вона піде… Ви самі зостаньтесь зо мною…

Гаїнка встала і вийшла з хати.

Вийшла в сіни, повернула в хижку і забилася там у найдальший куток.

Сіла долі і сиділа так у темряві, обхопивши голову руками, прихиливши її до стіни.

Чула, що вмирає. Вмирає, бо він умирав і прогнав її від себе.

Знала, що заробила це.

Вороги вбивали — не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.

Знала, що нема й кари на таке лиходійство.

Душогубові-розбійникові є кара, а їй нема, бо ніхто такого не зробив, як вона.

Знала, що їй уже нема нічого на світі, сама темрява.

І вмирала в темряві.

Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тіло вже не жило, тільки душа жива боліла так…

О, як без міри, без краю!..

Ця ніч, ця темрява — вона гнітила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все боліла.

А там Зінько вмирає.

І вона не сміє туди піти.

Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тільки б не ці муки, не це мордування!..

Хоч би кричати здужала!..

Нема голосу…

Дід вернувся від Васюти з поганою звісткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусі, лікар побіг поштою на станцію, на машину: на три дні їхав у губернію, в город!

Помочі не було.

Зінько вислухав це мовчки.

А дід, стоячи над їм, казав:

—  Зіііьку! С’їну! Прости мене!.. Це я тебе занапастив’.. Це я добув зілля в знахаря і Гаїнці звелів… Говорив, хлипаючи, і весь трусився.

— І ви, діду, — тільки промовив Зінько, та й не сказав більше нічого.

Усю ніч мати з дідом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, і він пив, силкуючись її залити.

Перед світим сказав:

— Ноги обважніли…

Мати торкнулася до ніг. — нони були холодні. Він зрозумів це з її погляду.

Холодні, мамо? Це вже смерть іде.