— Гаїнко, дочко, ходім у хату!
Вона не відповідала нічого. Мати взяла її за руку й повела. Привела, посадовила за стіл.
— Гаїнко, внучко люба, не плач! — казав дід. — Візьми в уста вечері — як закон велить…
— Не можу! — скрикнула Гаїнка, знову схопилася та й побігла в другу хату…
Довго тієї ночі бідолашна мати била поклони перед потемнілими образами; довго на ліжкові в другій хаті здригалося від плачу знеможене людське тіло і душа в йому ще більше знеможена була.
І темна ніч холодна слухала мовчки тих молитов, того плачу… байдужна, гнітюча ніч.
Була ще одна душа, — і вона мучилася тяжко, безмірно, того святого вечора — то була душа Іванова Момотова.
І тіло його змарніло, зсохло, — ходив він марою. З братом ніколи не розмовляв, обминав його, коли де стрівався. Скільки разів він казав собі: «Піду признаюсь!..» Та й зупинявся… Через що? І сам добре не знає. Якийсь страх перед тим признанням обнімав його. Розумів, що скоро переступить цей поріг — зараз тоді повинен зректися всіх надій, бо зруйнує все своє життя, перестане бути вільною людиною, зникне зо світу й житиме тільки на те, щоб одбувати кару… І через те спинявся…
А муки дедалі гіршали. Наближалося свято, а він думав:
— То не мені. То людям побожним, чесним, а не душогубам.
І він зрозумів, що всі радощі цього життя, все, що є в ньому гарного, ясного, — все не йому, все те належить невинним, самим невинним. А в його на душі страшна й пекуча вага, і вона з’їдає, вбиває йому душу. О, якби йому скинути ту вагу!..
Почував, що може скинути тільки одним — покутою.
Тепер уже не було в його думок про те, що він зруйнує своє життя: зрозумів тепер, що він уже зруйнував його ще тоді, тієї ночі, як удвох із Панасом пішов до Грицька. Ніщо, навіть покута не зможе повернути йому занапащене… але жити так і далі була незмога…
І він зважився спокутувати.
Саме на свят-вечір він зник із села. Він пішов у город.
Першого дня різдва Гаїнка не пішла й до церкви, безмірне горе давило її. Ніколи ще воно не було таке тяжке. Не могла вона молитися, не могла на людей дивитися. Вже вона всі молитви перемолила, всі благання переблагала. Ні одного слова до людей у неї не було.
Покликали її до обіду, — не пішла. Не вийшла з своєї хати, лежала на ліжкові нерухома й мовчуща. Не хотіла озиватися навіть до діда й до матері. Померклими очима дивилася кудись і нічого не бачила. Ні, бачила… Там десь, були білі стіни… по стінах патрети… малюнки… образи… рушники… вікна… шафа з книжками… Це було десь далеко-далеко, мов по той бік великої річки, мов за якоюсь скляною стіною… Звідти й голоси озивалися — дідів, материн… А тут коло неї, коло Гаїнки, не було нічого: ні хати, ні людей, ні голосу… Вона сама була, така сама, що навіть не розуміла, як можна бути не самій…
Нащо її займають, щось до неї кажуть? Вона ж од їх далеко і не буде вже близько ніколи… ніколи… ніколи…
Вона буде сама, все сама… сама вмиратиме, сама зникатиме, аж поки не стане й її, як не стало Зінька… був і не стало, і вже ніколи не буде… ніколи… ніколи…
І їй здається, мов уже починає душа її часточками знщсати — розтає, розвіюється, як туман серед широких безмежних просторів, як біла хмарка серед блакитного неба: он розпливається шматочками… он розтає… он зникає… зникла…
А блакитне небо почина гаснути, тьмаритися… Помалу гасне, і за ним гасне й зникає все: патрети на стінах… стіни… стіл… лави… вся хата… Нічого нема, все розвіялось, зникло, потопло…
Тільки далеко-далеко щось плаче… От усе дужче й дужче, ближче й ближче… Ой, так тяжко тужить, що аж голосом голосить-співає… Ой, то ж на тому світі плачуть-тужать… Чого? Може над нею, що вона вмерла?
Затихло… вже й не тужать… Нічого не видно, нічого не чути, все зникло…
І відразу щось мов зашуміло, і тужіння озвалося знов — голосно…
Зірвалася з ліжка й стала серед хати. Вся тремтіла. Що це?
Помагай біг тобі, пане хазяїну!
Святий вечір!
Пане хазяїну, славний пахарю!
Святий вечір!
Застилай столи, клади пироги:
Святий вечір!
Будуть у тебе славнії гості…
Святий вечір!
Дівчата колядують… Та вона ж цюю колядку сама співала, колядуючи в одному гурті з їм, з Зіньком!.. Та він же, коло неї стоячи, її співав, а тепер де він? де він?
А дівчата співали про того ж славного пахаря:
Не багато пожив, та й слави нажив:
Білим залізом двір обгородив,
Поставив ворота з щирого злота,
Помостив мости все чавуннії,
Поставив стовпи все золотії,
Поклав же жердя все срібранеє,
Повішав коври все шовковії,
А сам поїхав на горду війну…
Ой,боже ж мій! Не на війну ж він поїхав, не на війну!.. А пішов він до темної темниці, як до сирої землі, як до глибокої ями!..
Як несамовита вона кинулася через сіни в другу хату.
— Мамо! — скрикнула. — Припиніть!.. Нехай цього не співають!..
Двері тихо відчинилися, і на порозі став чоловік у запорошеній снігом одежі, з невеличкою чорною бородою. Скидаючи шапку, промовив тихо: