Дід стояв ще яку мить, мов іще щось хотів сказати, але не сказав нічого, вхопив з кілка шапку і вийшов з хати. Вражений з несподіванки Остап мовчав остовпілий. Ликера, прихилившись до стінки, тихо плакала.

А дід Дорош тим часом уже йшов улицею. Гнів його помалу втихав, але роздратовані думки куйовдилися в голові, вихоплюючись іноді словами.

— От же не дав дожити віку спокійно!.. Защо мене господь покарав таким сином? Невже я такий великогрішник? Мабуть, це вже страшний суд наближається, що дерії гору взяли. Траплялися й поперед цього лихі люди, та якось не таке вже здирство було. А тепер задля того бариша дак і дитини рідної не жаліє. Бач, йому зять не до вподоби, що з їм не хоче в один гуж тягти, дак уже й з жінкою його розлучає. Це такого ще й не чути було!.. Ні бога не боїться, ні людей не соромляеться.

Дід доходив уже до Зінькової хати. Перед двором спинився на хвилину:

«Іти чи не йти? Як увійду, то вже не вернуся в свою хату… А вона ж таки мені рідна!.. І хазяйство ж, і все… та так і покинути?.. Та хто його зна, як іще й тут буде!.. Кажуть, що зять — не син, а коли вже тепер і діти такі, то… »

Дідові стало жалко покидати тую хату, де він вік із вікував, з старою своєю в злагоді стільки прожив, дітей повикохував; жалко стало того хазяйства, що. він його своєю працею надбав… Та подумав про Остапа, про повсякчасну незлагоду… та й махнув рукою.

— Що бог дасть!.. Зінько й Гаїнка добрі діти… Хіба стара? Ну, та що бог дасть!..

Увійшов у хату. Гаїнка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло неї.

— Здорові були! — промовив дід.

— Здорові! — одмовила Параска. — Ой свату, що це з Гаїнкою зробилося? Прийшла та як упала, то й слова не промовить!.. — бідкалася вона.

— Диво, що не промовить! — одказав дід. — Коли таке з нею батько виробляє!

І він розказав про всю подію.

— Оце лихо! Це такого ще й не чувано! — скрикнула Параска. — Де ж таки: від живого чоловіка силоміць жінку відлучати!

— От же й таке ще почули! Та дарма!.. Ти, внучко, не бійся! Поки я живий, не займе вже тебе батько, не візьме з цієї хати.

Він підійшов до Гаїнки та й почав гладити її, як малу дитину, по плечах, по обличчю своїми старими поморщеними руками. Гаїнка підвелась, прихилилася до нього й відразу заридала вголос… Плакала вперше, відколи розлучилася з Зіньком…

Дід сів біля неї і дав їй плакати досхочу. Плакала довго, тоді помалу-малу почала затихати, вже тільки хлипала, тільки здригалося їй усе тіло.

— От і добре, що виплакалася! — казав дід, усе жалуючи її. — Як виплачешся, то воно полегшає. Сльоза змиває горе, меншає його після сльози, — от воно й легшає людині. Плач, моя пташечко, скільки хочеш!..

І вона плакала, тільки вже тихим, спокійним плачем. А дід тим часом говорив до старої Параски:

— А що, свахо, я вам казатиму… От ви спитайте мене, чого я до вас прийшов!

— Та чого б не прийшли, то ми раді вам, — одказувала Параска. — Скажете.

— Раді! Ще, може, й надокучу, то й у потилицю старого доведеться вибивати, — жартував дід, а Параска аж скрикнула:

— Оце ж таки, не дай боже!.. Що це ви кажете?

— Оте, що чуєте!.. Бо я до вас прийшов не абичого, а от чого: прийміть мене до себе в прийми!

— Як то — в прийми? — питала, не розуміючи, Параска.

— Да так, бачите: хазяїна у вас тепер нема, то поки прийде, є у вас упале місце… дак ви мене на те впале місце… Хоч не за хазяїна, дак хоч за попихача… Он що!.. Бо як правду сказати, то я вже так не виживу… Або самому від сина піти, або його вигнати, бо не можу я на все те дивитися… Ну як мені на старості літ його вигонити та бешкет робити?.. Та він і не покається, — однаковий буде… То краще й втечу від лиха в тихший захисток… Ото ж, коли хочете, дак нехай ця хата й буде мені захистком!.. Га? Чи, можу, не туди, а он куди?

— Та боже мій!.. Та ми з дорогою душею! — зраділа Параска.

— А ти ж, Гаїнко, чому мовчиш, нічого не кажеш? Може, не хочеш діда в хату пустити?

Гаїнка знову пригорнулась до діда, шепочучи:

— Дідусю… зоставайтесь!..

— Ну, й гаразд… спасибі вам!.. Буду у вас жити… А як вернеться Зінько, то в його проситимусь.

— Ой дідусю! Чи вернеться?..

— Мабуть, йому вже не вертатися! — додала мати, втираючи сльози.

— От і зарюмсали!.. От уже й не люблю!.. Ну, сказати, це — мале, дурне! А ми ж із вами, свахо, таки, спасибі богові, пожили вже!.. Ні, тепер новий порядок щоб у нас у хаті завівся: щоб і думки тієї не було, що Зінько не вернеться! Хіба ви не знаєте, що бог бачить неповинних, то й верне його? Воно викриється, хто це зробив, — шило в мішку не втаїться! Хоч не відразу, а таки неминуче виявиться! Та й сам Зінько хлопець моторний, — він знає оборонитися.

І дідусь усе казав двом зажуреним жінкам усякі слова розваги й надії, надії хисткої, але тяжко жаданої змученими душами; розваги, може непевної, але дорогої кожному засмученому серцеві. І вони впивалися тими словами, любими, як вода кринична погожа літнього пекучого дня чоловікові, згагою знеможеному…