«Ет, дурниця! — відказував сам собі Остап, вештаю-чись по хазяйству. — Звелю, то й буде все, як схочу! Треба ще Гаїчину худобу перевезти до себе завтра… Ні, не завтра, — доведеться ще трохи підождати з цим… аж поки суд буде, а то репетуватимуть — і Сивашиха, та й так люди… От, чорт його й зна, як це погано, що й на того зважай, і на цього зважай! То зробив би, як схотів, а то крути та мудруй то туди, то сюди! Чорт-віть-що!»

Остап був сердитий. Останніми часами все його якось гнівало. З батьком недавнечко посварився за свою кумерцію та за отого ж таки слинявого Зінька. Не подобається старому, що так Зінька занедбали, не клопочуться про його тощо… Як же там іще клопотатися? Коли не винен, дак і випустить суд, а коли винен, дак сам знав, що робив: як заробив, так хай і відбуває. Дуже комусь треба того Зінька! Не туди вже закривилося!.. І так того клопоту повна голова, а тут іще старий в’язне! З самою Горянського землею скільки мороки! Воно, звісно, хліб цього року вродив, дак же й подешевшав здорово: то лічив Остап, що он скільки візьме, а тепер уже й геть менше. А тут лихо за лихом. Ув Остаповому млині та прорвало греблю, довелося гатити: то ж десяткою не відбудеш! А вчора знов: найкращий віл пропав! Такий викоханий, доморослий!.. Та ще хоч би як там пропав, а то задавився. Мабуть, падлючий Михайло так прив’язав його і не доглянув, що налигач якось обкрутнувся круг шиї, та й задавилася товаряка. І попобив він Михайла, і прогнав його, грошей не віддавши, дак хіба те поможе? Михайлових грошей яких там дванадцять карбованців, а віл такий, що за його й п’ятдесят мало. Ну, проклятий народ ідольський! Нема того, щоб хазяйського добра доглянути, а жерти або спати, дак такого їм подай!.. До цього торгу й пішки!..

У двір убіг наймит із батіжком.

— Ти чого це? — спитав Остап.

— Та біда: обламались!

— Туди к лихій годині!.. Де?

— В ярку.

— А бісового сина сини, прокляті роззяви! Ви мені всю снасть позанапащаєте, попереводите, — гримав Остап.

Це він послав до свого млина пшеницю, а вони, везучи додому борошно, та й обламалися! Поки там наймит брав нове колесо, Остап сам пішов подивитися. Прийшов, — туди к нечистій матері! Мало, що обламалися, а бісові лежні так позав’язували мішки з борошном, що як віз похилився набік, один мішок, скотивши-ся, розв’язавсь, і мірка або й більше пречистого та прегарного борошна пшеничного в калюжу пішла! Ну й дав вже він їм! А додому вернувся такий лихий та гнівний, що й не знать що робив би!

Тільки ввійшов у хату, аж Гаїнка лагодиться йти.

— Куди це?

— Додому.

— Не вигадуй! Зоставайся, бо вже тепер у нас житимеш.

Гаїнка, дивуючись, глянула на батька.

— Ну, чого вирячилась, як лисе теля на нові ворота? Уже твій Зінько не вернеться, то не будеш там довіку жити, — однак же доведеться переходити до нас. Ну, дак і зоставайся!

— Я не хочу!.. Прощавайте!.. Вона пішла до дверей, але батько перейняв її, вхопивши за руку:

— Як то не хочеш, коли я тобі велю? Хіба я тобі не батько? Чого ти там сидітимеш! Покинь про свого дурня й гадку! Житимеш у нас, то кращого знайду.

— Ай, пустіть мене!..

— Та ти чуєш, що я тобі кажу? Зінькові твоєму вже амінь, на Сибір піде, — от що!

— І я… туди, де Зінько…

— Тю, дурна… Кажуть тобі: не витребенькуй, живи в нас.

Вона пручалась у його в руках:

— Пустіть, тату!.. Пустіть!..

— Не пущу!

— Пустіть!.. — Вона вже кричала.

— Не кричи й не пручайсь!

— Остапе! Та що-бо ти робиш? Пусти її! — прохала мати.

— Одчепись, не в’язни! — гарикнув на неї Остап. — Я сам знаю, що роблю… А ти й не думай утікати, бо я тебе й за коси відтіля притягну.

— Ай! — скрикнула несамовито Гаїнка і рвонулася в нього з рук, але він таки її вдержав.

Двері з кімнати відчинилися, і висока постать з білим волоссям, з довгою білою бородою стала на порозі. Дід Дорош зирнув по хаті. Гаїнка билася в руках у батька, а її мати, не сміючи нічого зробити, тільки хлипала.

— Що це ти робиш? — понуро спитав дід у сина.

— Зоставляю цю дурну жити в нас, а вона тіка.

— Дідусю! — скрикнула Гаїнка. — Рятуйте мене!.. Не хочу я тут!.. Розлучають мене з Зіньком.

— Пусти її, — так саме понуро звелів Остапові дід.

— Не встрявайте, тату, не в своє діло, відкасніться ви від мене! Коли дають вам хліб, так їжте мовчки, а не…

Далі Остап уже не міг нічого вимовити. Дідова рука вхопила його за горло, стиснула й відштовхнула так, що він аж поточився, випустивши Гаїнку. Та миттю вискочила з хати.

Дід Дорош стояв увесь блідий, огнисті очі грізно блищали, руки, стиснуті в кулаки, трусилися.

— Іроде! — скрикнув до Остапа. — Не муч дитини!.. Не забувай, що я тобі батько! Запакували нещасного чоловіка в острог, а тепер іще й з жінкою розлучає!.. За грішми, за баришами нічого не бачите!.. Тільки гроші гарбати!.. Очі мої не хочуть на тебе дивитися! Нема в тебе бога в серці, саме здирство прокляте!.. Жери ж сам, глитай, тріскай!.. Я тобі не буду на перешкоді, піду від тебе, бо нема вже в мене мочі жити з тобою!.. Піду!.. Та тільки ж знай, що коли ти Гаїнку займеш або що проти Зінька коїтимеш, то от присягаюся тобі на цьому місці, що вернуся додому й вижену тебе, як пса, бо не забувай того, що я ще хазяїн і, коли схочу, то й у двір тебе сюди не пущу!..