— От такої! Як же ти його розвієш? — спитав Васюта.
Карпо помовчав трохи. Вони були тільки втрьох, бо вже й дід Дорош пішов спати.
— Глядіть же, братчики: що я казатиму зараз, дак щоб воно не йшло далі вух ваших, — промовив згодом.
— Да що це ти, Карпе, мудруєш сьогодні? — засміявся Зінько. — Ми ж уже на те всі пристали, що що в нас говориться, того ніхто щоб не знав.
— До того кажу це, що тільки двом вам звіряюся, а більше й з товариства щоб не довідався ніхто.
— Ну, гаразд, гаразд, — кажи вже!
— Думав я, братчики, довго думами великими та й надумав: нема нам способу іншого, тільки цей один: попідпалювати всіх, то з димом розвіється і багатство їх.
— Карпе, що це ти? Схаменись! — скрикнув Зінько.
Карпо, не відповідаючи, сів біля столу і зіпер голову на велику свою кощаву руку. Втупивши очі в діл, сидів мовчки, дві зморшки глибокі виразно лягли впоперек нахиленого лоба. Врешті загомонів якимсь гострим неприхильним голосом, ще більше протягаючи слова, ніж звичайно:
— Чого б я мав схаменутися? По правді кажу вам:
не мені схаменутися, а вам треба, — прийшов уже той час… І не занедбайте його, бо, коли занедбаєте, — горе всім буде!.. Нема іншого способу на тих людей… Треба їх судити божим судом, бо суди людськії на свою руч вони повертають. Хіба не бачать цього очі ваші? Грицько з їми по правді чинив — вони вбили його; Зінько за правду став — вони в неволю його завдали.
— Завдали, та не вдержали: і вийшов же! — відказав Зінько.
— Хвали бога, що Иван признався, а затявся б він — може б, і на Сибір ти помандрував у неволю довічну. Немає в їх змилування. Нехай же їх божий суд, огонь судить, бо таких не гріх зігнати й зо світу цього.
— Ото! — скрикнув Васюта. — Глянь, як наш побожний Карпо розгнівався! Це, мабуть, такого з божественних книг начитав.
Карпо підвів голову, глянув на Васюту, і справді гнівний огонь блиснув в його очах.
— А ти, Васюто, коли не знаєш, то не смійся. Ти божественних книг не тямиш, а я тобі скажу, що як би прочитав тобі з їх дещо, — сам єси побачив би, що моя правда, що по-божому кажу я.
— Хіба ж палити, чи вбивати — то по-божому? — спитав Зінько.
— Ні, нехай він скаже, по яких це божественних книгах написано, щоб таке робити? — допитувався Васюта.
— Скажу! — відповів Карпо, знову спускаючи очі додолу. — Написано: рече господь Саваоф до Саула: нині одомщу народові Амаликові за все, що сотворив він Ізраїлеві. І звелів бог іти й поразити Амалика і не пощадити його, повбивати всіх — і чоловіків, і жінок, і молодіж — аж до младенців малих; і знищити все добро їх: і воли їх, і вівці, і верблюди, і осли, і виногради… Все! І не послухався цар Саул: усіх побив, а царя амалицького помилував і не знищив добро найкраще… Тоді прийшов Самуїл і розсік мечем сам царя того, а бог одвернув за цей гріх од царя Саула лице своє… Ото ж бачите, що вбивати бог велить нечестивих і добро їх ізнищувати!
— А хіба й тобі, Карпе, — хитренько спитав Васюта, — бог сказав, щоб ти їх попідпалював або повбивав?
Зінько всміхнувся, але Карпо сидів похмурий.
— Ні, — загомонів Зінько, — так не виходить. Христос уже після історії з Амаликом звелів нам любитися, а не вбивати чи підпалювати. Добра злом не зробиш. Та й що з того було б? Адже їх багатство не в самій хаті: є в їх-земля, є гроші в позиках та в банках, — згорить хата, то вони нову побудують та й знов почнуть хазяйнувати; а коли не вони, дак їх діти; не їх діти, дак інші… А ти свою душу занапастиш, ще й на Сибір підеш, — яке ж то добро?
— Ну, а що ж його чинити? — питався Карпо.
— Оте, що робимо. Свого права домагатися.
— Добре! Хай поки буде й так. Побачимо, що з цього буде.
Устав, попрощався й пішов, за ним Васюта.
Зінько бачив, що Карпо своїх думок не покинув, тільки змовк, бо товариші не пристають на те. Боявся трохи Зінько тих думок, і не до вподоби вони йому були. Спершу дивувався, як то така гарна людина, як от Карпо, та могла таке надумати. Був чоловік чесний дуже, правдивий, ніколи нікого й на макове зернятко не одурив, сам завсігди робив по правді, як її розумів, і від людей того вимагав, а тепер он що вигадав! Tax уже дуже роздратувала Карпа тая кривда людська! Ні, треба такі думки його припинити, бо з їх саме лихо буде, а припиняться вони зараз — аби з оцією морою ю, з оцією пересельською землею досягти свого. Тоді Карпо побачить, що, цим робом чинячи, можна досягти свого, а не тим, про який він каже.
І Зінько з усієї сили заходився якокога більше людей гуртувати до жалоби. Савка справді не помилявся, що тепер люди, побачивши лихо, дужче приставатимуть до неї. Не минуло й тижня, вже тая жалоба була в губернатора. Цього разу товариству пощастило. Губернатор давно вже гнівався за щось на того начальника і зараз же взяв до уваги жалобу з Диблів. Через те незабаром до Диблянської волості прийшов наказ: припинити справу з землею і відібрати її поки в Дениса.
Ця несподіванка так уразила Дениса з товариством, мов грім із неба ясного дня. Вони не сподівалися такої халепи, певні бувши, що вже переважили. Денис уже по всьому селу величався й вихвалявся, що «дав по морді свині», — тобто Зінькові з товариством, — а тепер он якої пинхви йому піднесено! Сором і в вічі людям глянути! Так було ніяково, що Денис не пішов у громаду, як вона зібралася незабаром після того. Трапилося, що саме в той день не було в громаді ще трьох із його товариства: Копаницю начальник несподівано викликав у город, Рябченко лежав хворий, а в Тонконоженка брат оддавав дочку, дак Терешко, добре випивши на весіллі, спав саме тоді п’яний. Через те й Зінькові прихильники насмілилися в громаді дужче, і як Васюта озвався за діти Грицькові, то й не вельми важко було зробити, що громада опікуном над їми настановила Зінька.