— Добрий вечір!

Здригнулися враз усі троє від того голосу, і дід, і мати, і Гаїнка, і завмерли на одну мить, тільки на мить. А за мить Гаїнка кинулася до його, припала до його:

— Зіньку!..

А дівчата все співали:

Да вертає ж він з гордої війни:
Застукали мости все чавуннії,
Заззяли стовпи все золотії,
Забряжчало жердя все срібранеє,
Замаяли коври все шовковії,
Що люди кажуть: «Королевич їде!..»
Матінка каже: «Мій синок їде!..

Ні, вона не казала… Вона тільки ридала, припавши до нього так, як і Гаїнка, як і білий дід Дорош…

IV

НОВІ НАДІЇ

В церкві вже повно було народу другого дня Різдва, як Зінько з Гаїнкою ввійшли туди. Помалу протовплюючись, доступились вони в середину і стали вдвох.

— Глянь: Зінько!.. — почувся шепіт.

— Де?

— Та он же!

Люде поверталися, дивилися і незабаром шепіт, мов хвиля під вітром, покотився по церкві:

— Зінько вернувся!.. Зінько!..

Очі поверталися в той бік, де стояла щаслива пара. Зінько, хоч блідий і худий, та чисто виголений, гарно вдягнений у критий кожух, стояв спокійний та поважний. Від Гаїнчиного обличчя так і било сяєвом безмірних радощів, безкрайого щастя. Та й було чого! Вчора — острожникова жінка, сьогодні — дружина чесного, невинно покривдженого чоловіка. І він, цей без міри коханий, дорогий стоїть поруч із нею, і ніколи, ніколи вже вона з їм не розлучиться! Як же їй було не радіти, коли в неї вся душа всміхалася і до цих людей, що, навкруги стоючи, дивилися на неї, і до цієї церковці старенької, здавна їй рідної, і до того соняшного проміня, що з узенького загратованого вікна пасмом простягався по церкві, виблискуючи на позлотистому іконостасі, на потемнілому малюванні… Її уста не шепотіли молитов, вона забула хреститися, але вся душа її поривалася радісно-молитовним почуванням безмірної вдячності…

Помалу занишкло шепотіння, всі знову стали тихо — аж до кінця служби. А ледве вона скінчилась і народ посунув з церкви, — зараз на рундуці обступили Зінька з Гаїнкою люде. Здоровкалися з Зіньком, поздоровляли, дехто цілувався з їм, розпитували, чи давно вернувся. Карпо з радощів аж заплакав. Помалу посовуючися серед натовпу, Зінько з Гаїнкою вийшли з цвинтарю на вулицю, а натовп ішов за їми слідком, і вони повинні були відповідати на всякі запитання людям, що цікаві були знати, як та що з Зіньком робилося, яким робом він визволився. Він і сам того до пуття не знав: учора від слідчого прийшов папер такий до тюрми, щоб Зінька випущено, бо він не винен, а хтось інший знайшовся. Оце все, що Зінько знав. Та людям ще дужче закортіло довідатись: хто ж той інший? Почали догадуватися, домислятися…

— Пустіть! пустіть!.. — ураз почув Зінько і побачив, що йому назустріч, штовхаючи людей, без шапки, в самій чумарчині, біжить Васюта.

— Зіньку!.. братіку!.. — і кинувся його цілувати. Люди почали шуткувати, сміючися:

— Тю! і шапку загубив, бігши!

— Та то він забувсь узяти, як із хати вискочив.

Васюта й справді забувсь її взяти. Учора звечора ніхто не довідався, що Зінько прийшов, а Васюта в церкві сьогодні не був. Уже сідав обідати, як побачив у вікно Зінька серед натовпу: в чому був, у тому й вискочив.

— Та піди вдягнись! — гукали на його люди. — Мороз же здоровий!

Але Васюта й не думав іти. Хтось ускочив до його в хату і приніс йому шапку й свиту.

З гуком та з гомоном провели Зінька до хати. Гаїнка росла, і аж ушка в неї сміялися.

Щасливий та веселий обід був у Сивашевій хаті другого дня. Усі почували мов крила в себе за плечима. Гаїнка, як квітка, розцвітала. Стара мати й не їла та все дивилася на сина, а дід Дорош, усміхаючись своїми молодими очима з-під білих кудлатих брів, казав:

— Штука! Усі позбирались обідати, а ніхто не їсть, тільки ззираються одне з одним. Що це за мода така? І пилипівка минула, здається, а вони все постують.

— Ат, дідусю! — казала Гаїнка і бралася за ложку, та зараз же забувала за неї, щебечучи до Зінька. Учора вона вмирала, кам’яніла, а сьогодні аж променіло від неї життя, аж пашіло схудле личко, рум’яніючи, зірками висвічувалися темні очі, а з маленьких уст падало слово за словом, дзвенячи радощами, сміхом…

Зараз по обіді почали приходити люди. Перший прибіг Васюта, за їм Карпо й Дмитро з жінками, тоді Михайло; з родичів були: Ликера — Гаїнчина мати, дід Корній Грабенко та ще троє. В хаті стало повно, як у вулику. Увіходячи, всі поздоровляли Зінька з щасливим поворотом.

Після всіх прийшов Савка.

— Де це ти був? — напався на нього Васюта. — Казав, що зараз прийду, а сам зачепився за пень та стояв увесь день, витрішки ловлячи.

— Та таки й стояв, — одказав Савка — та дивився, як Панаса забирано.

— Як то забирано? Куди? Нащо?

— Набігли якісь поліцейські з города та й забрали, бо це він убив Грицька — з Іваном удвох… Дак той сам пішов у город та й признався, а це й цього забрано…

Дак он воно що!.. Брат — брата!..