І згадався Зінькові ще один злочинець — його брат рідний Роман. Досі про його Зінько тут не згадував якось… а тепер згадав… Погано робив Роман, а от же сам Роман не такий уже поганий був… Поки він дома жив, то був гарний і робочий парубок, а як пішов з дому та побув серед поганих людей, то й схитнувся… А тут іще Денис палу додавав. Якби Роман не потрапив серед лихих людей… Еге! Якби ж то тих лихих людей не було!.. Та ще щоб і Денисів таких не було!.. Тоді був би з Романа чоловік, а тепер… Це він, Зінько, тепер дуже добре розуміє: а хто не знає цього та гляне на Романа, то здасться, що той сам тільки й винен. А воно до всього треба додивлятися: через що воно саме так ізробилося?

От хоч і про цих людей: через що вони такими поставали? Ця думка все муляла Зінька, він так і інак, на всі боки про це думав. І не міг нічого іншого вигадати, тільки те, що от дід Клочко пропав через горілку — це зараз видко. І багато-багато людей через горілку пропадають і добро своє занапащають, і тіло, й душу. Треба, щоб люди не пили горілки, то тоді цього й не буде. Ну, і про Давида, то можна розібрати, через що він загинув: через громадську кривду. Треба, щоб кривди цієї не було, щоб усе по правді робилося. Це так… А вже от Онисько, то це така справа, що не легенько розплутати її. Мабуть, так треба думати, що це через мачуху: якби вона не така люта була, то Химка не пішла б з дитиною до Ониська і нічого того не сталося б… Ні, не виходить: буває так, що занапащають дітей і без мачух… Тут найголовніша штука, що батько Ониськів через своє багатство та не хотів убогої невістки. Знов-таки оте багатство й тут нашкодило. А… буває ж так, що й не через багатство не хочуть якої дівки за невістку — от нелюба, та й годі!.. Або й сам парубок одкинеться від дівчини, а вона й занапастить дитину — з сорома. Он воно що: з сорома це робиться. Тілки через що ж це так, що парубкові можна грішити і ніхто його за те не карає, а дівчину всі так ганьбують, що вона ладна й дитину втопити, й самій утопитися? Це не по правді! Якби й парубків так ганьбували, то вони б не відкидалися так легко від дівчат, — не було б і ніякого лиха. Виходить, що тут неоднакова правда: до дівчини така, а до парубка інша. А треба так: чого не можна дівчині, того не можна й парубкові, бо правда про всіх мусить бути однакова.

Еге, треба, щоб правда була однакова про всіх… треба, щоб громадської кривди не було… треба, щоб люди горілки не пили… Усе треба, усе треба, а як же його зробити, щоб тому требові догодити? Це якби всі люди пристали на те, що так краще жити — без горілки, без кривди, то тоді б усе добре було. Так же люди того не розуміють, а коли й пристають до цієї думки, то потроху.

Та таки ж пристають! Як розберуть добре в голові та як своїми очима побачать, що так ліпше, то й пристають. Виходить, треба людей до того нахиляти — і направою, і ділами. А хто ж те робитиме? Та, мабуть, кожен, хто розуміє, що цього треба. То й він, Зінько…

Та чи може ж він багато зробити? Людей така сила, а він сам. Як от сам? От уже в його є товариство… воно більшатиме, ростиме… кожен з їх прихилятиме ще людей, — аж поки все село займуть… А за одним селом — ще села, а за селами й далі… І перед Зіньковою душею ставало інше життя: таке, де всі люди будуть тверезі, працьовиті, розумні, письменні… усі погані порядки попереміняють на кращі й житимуть так, як у євангелії сказано, щоб свого ближнього, як самого себе, любити… Тоді не буде того лиха, тоді ці бездольні люди не сидітимуть у тюрмі, і він, Зінько.

Ой боже, боже, боже! Він наміряється людей прихилити, товариство збирати, а сам у неволі в тюрмі, в розлуці з тими, хто йому найдорожчий за всіх на світі!.. Мати!.. Гаїнка!.. Що з їми діється? Як вони живуть, бідолашні? Та нема ж кому їм пособити, та нема ж кому їх оборонити!.. А люди ж лихі, нерозумні, — вони ще й знущатимуться з них, безоборонних! «Чоловік твій душогуб! Син твій душогуб!» — от що казатимуть їм люди, а в безщасних аж душа вмиратиме від того слова. І за що ж це все? Яке право було в цих людей: у Копаниці, в Рябченка, в слідчого — зламати, знівечити так йому і всім їм життя? О, прокляті, прокляті кривдники!.. І страшне обурення, лютість обнімала Зінька на цих людей, така лютість, що він, здається, зараз би пішов і помстився над їми, зробив би їм щось!..

Але трохи заспокоївшися, починав думати інакше. Помстився! Зробив би людям зло, та й годі, а нічого не направив би. А давно він думав, що треба прихиляти людей до добра, до правди і словом, і ділом… Яким же ділом? Хіба злим?

І він знову починав живити в собі ті думки, щоб людей до життя доброго доводити. Оце буде робота богові вгодна, а не помста! Оцим людська душа спасеться! І він починав молитися, благаючи, щоб він послав йому сили відбути це лихо і присягався палко й щиро, дбати, як вийде з тюрми, щоб правда ширилась серед людей, дбати про це щодня, завсігди, дбати так, як люди дбають про свої діти, про своє хазяйство!..

Так дбатиме… тоді, як вийде з тюрми…

Чи вийде ж?