— І не проси, й не кажи!.. Іди собі!.. Слідчий повернувся та й пішов з хати…

Пізно ввечері вернулася додому Гаїнка. Увійшла в хату, не роздягаючись сіла біля столу та й похилилась на його.

— Дочко! Дочко! Що тобі? — злякалася мати. — Що тобі сталося? Чи ти бачила Зінька?

— Не пустили, мамо… кажуть: не признається… Як признається, що він вбив Грицька, тоді пустять…

— А бодай же й вони самі, і їх діти такої ласки від людей зазнали!…

А Гаїнка тільки стогнала…

Поки отаке робилося в Сивашевій хаті, Остап усе щось думав. Була в його одного разу така з Терешком Тонконоженком розмова:

— А що, Остапе, чути за твого зятя?

— Та той такий мій зять, що хоч би його в мене й зовсім не було.

— Ну, одначе, що ж саме за його чути?

— Да така чутка, що вже й не вернеться.

— Ну, таке діло… А що ж тоді твоя дочка? Адже вдовою буде…

— А буде…

— Знаєш що, Остапе, я тобі скажу? Що, якби нам сватами бути?

Остап глянув на Терешка.

— Як то?

— Да так: Гаїнка твоя вдовою буде, а в мене Микита такий, що давно вже треба б оженити його та приставити до хазяйства. Бо бачу, що поки не оженю, то з його пуття не буде. А надто — це вже я знаю, — що він до Гаїнки прихильний… От би тоді вдвох діла робили!..

Остап подумав…

— Треба підождати суду.

— А заведено! Дак виходить — так?

— Нехай буде й так.

— Чудесна штука буде! Оцього тільки боюсь: що, як вона та схоче за їм слідком іти?

— Ну, то дурниця! — відказав Остап. — Я не попущу.

— А як же ти не попустиш, коли вона піде до тих судейських та й сама скаже?

— Гляди, що й зробить, бо так любить канальська молодиця того свого мудрагеля, що біда. Ну, та дарма! Я цьому лихові запобіжу. Візьму її жити до себе та й не пускатиму нікуди.

— І пречудесна штука!.. Глядіть же, свате, нехай ваше слово кріпке буде!

— Буде, свате, кріпке.

— А свасі… поки нічого не кажіть… А то знаєте — жінота ця… Якби не попсували справи…

— Гаразд!

І нові свати розійшлися, раді з самих себе. Другого дня після того, як Гаїнка ходила в город, Остап увійшов у хату до Сивашів.

— Здорові! З вівторком!

— Здорові, свате! — відказала Параска, а Гаїнка ледве озвалася, сидячи на полу.

— Що це ти, Гаїнко, хвора, чи що?

— Таке вже наше здоровля! — відказала за неї стара. — Он учора ходила в город, хотіла побачити Зінька, дак не пущено… Сідайте-бо в нас! .

— Не пущено, кажете? Гм… Ні, я не сідатиму, бо на часинку зайшов. Дак чому ж не пущено?

— Кажуть ті іроди, що як признається, що Грицька вбив, дак тоді пустять.

— Гм… так… А я по тебе, Гаїнко, прийшов: іди до нас, — мати тебе кличе.

— Не піду я тепер.

— Іди, бо дуже треба! — Узяв за руку та й звів з полу, як малу дитину. — Убирайсь!

— Та, може б, ви її, свате, тепер не займали? — прохала Параска.

— Не можна… Треба дуже. Ну, вже убралась? Ходім!.. Бувайте здорові! — Він повів її з хати за руку.

II

У ТЮРМІ

Маленькі віконця темряві з залізними гратами, попускані в товстелезних мурах. За тими гратами блакитне небо мусить бути, але його звідсіля не видко: просто віконець другі такі ж само товсті й понурі мури. Навіть сонячний промінь мов боїться тих грат і зазирає сюди на одну тільки часиночку — тоді, як сонце вже високо-високо підіб’ється вгору. Тоді золотий його парус упаде поміж двома мурами, несміливо зазирне крізь грати, ледве всміхнеться до тих блідих облич і, злякавшись, тікає швидше назад із цієї темниці — туди, серед безмежні простори блакитно-осяйного вільного неба.

Тут не небо, тут низька, запилена, задимлена, чорна стеля, тут — брудні від усякої гидоти, важкі вогкі стіни, а в їх маленькі дірочки з гратками. А в тій кам’яній труні сірі постаті з сірими, без сонця поблідлими обличчями. Які лежать на великому гуртовому полу серед брудного лахміття, які сидять там, гуляючи в карти, які сновигають без ніякої мети по кутках.

Це — злочинці. Серед них Зінько. Якби йому хто сказав коли давніше, що він буде тут, — яким би він брехуном його назвав! А от же сталося.

Тепер він спокійніший, тихший, але перші дні… йому навіть згадувати їх страшно. Ці зв’язані руки, ця ганьба перед усією громадою… Гаїнка… погляд її божевільно-безнадійний… руки до його простягає… Потім тяганина по поліціях… і нарешті — ця темниця.

До блакитного неба безкрайого, до зеленого поля широкого, до лісів холодкуватих, до садків квітучих, запашних він ізвик, а тепер тільки мури, товсті, холодні, тільки грати залізні, тільки тяжкий сморід гнилої тюрми!..

А люди… Боже!..

Он той високий, з здоровенними дужими руками, з великою чорною бородою, — він же двох людей убив, щоб пограбувати їх!.. Цей білявий парубок, з маленькими ще вусами, задавив свою дитину від дівчини… Цей он підпалив село… Отой дід старий, п’яним бувши, пробив своєму сусіді колякою голову, що той і вмер… Цей знову щось страшне зробив… І так кожен…