А нащо їй та ніч, той ранок, той день, — не знала… Вона розуміла дуже добре, що Зінько в тюрмі, що його судитимуть, можуть у Сибір заслати… розуміла, що він не винен… Знала, що їм без нього жити не можна… Потім знала, що буває день і вдень треба поратись: скотині їсти давати, хату мести, води приносити, щии… потім приходить ніч, і тоді спати… ще треба їсти вдень… Все це робила… Все це треба робити… аж поки прийде той день… той суд…

Не ходила нікуди, не любила озиватися ні до кого. Мовчки обминала людей. З матір’ю жила так, що тільки відповідала на питання. Здавалася кам’яною.

Тяжка туга, мов хмара, налягла на Зінькову хату, сповнила її всю. Здавалося, що й стіни тут сумували, понуро— дивлячись не осяяними ясним світом вікнами. Туга визирала з кожного куточка, промовляла померклими жіночими очима, озивалась розбитим людським голосом. Дві пригнічені безмірним горем жінки ходили, як дві мари, ворушились, робили щось, іноді вдавались одна до однієї словами, — видко було, що живі. Але хто зазирав до цієї хати, тому здавалася вона труною…

Та й зазирало небагато. Спершу то бігали деякі кумасі цікаві: людям таке нещастя сталося, то треба ж подивитися, що вони та як вони після його… подивитися, щоб було що й людям розказати. Та Катря не вельми їх вітала, а дуже цікавого їм нічого не виявилось, то вони скоро й покинули бігати. Заходили Карпо а Васютою. Васюта хотів був раз своїми жартами смуток розвіяти, але в цій хаті його шуткування плачем озивалося і здалося всім і йому самому таким дивним, що він зараз же змовк. Одвідувала Гаїнку Ликера, її мати, але батько ні разу не зайшов. Часто зазирав дід Дорош. Гаїнка була його влюблениця здавна, і тепер її лихо було дуже тяжке дідові. Він дивився на неї, хитав головою, думав і казав:

— До знахаря треба, от що… Тільки доброго треба, щоб умів одшептати.

І почав умовляти Гаїнку поїхати в Чорновус до Гострогляда. Гаїнка спершу не зрозуміла, куди й чого їхати, а зрозумівши, відказала:

— Не хочу…

Умовляв-умовляв дід, — не пособилося. Мусив облишити.

Параска потроху оклигувала, та дуже помалу. Казала, що хоче піти в город до панів, щоб пустили її до Зінька, але не могла йти і дома ледве чапала по хаті.

А про Зінька не було чутки. Викликав слідчий на допит ще декого з диблян, вони приносили старі звістки, що Зінько все в острозі — дожидає суду.

Одного разу надвечір Гаїнка була в своєму садку, аж над самою річкою, — пішла витягти діжку, що там замокала. Ще не дійшла до річки, почула, що хтось іде. Озирнулася й побачила Микиту Тонконоженка. Став перед нею, сміючися:

— Здорова, Гаїнко!

Ледве вимовила: «Здоров», — і хотіла йти далі, обминувши його. Але він припинив її:

— Ай давно я тебе не бачив, Гаїнко! А хотілося бачити! Ех, та й молодичка з тебе — первий сорт! Што хароша, то хароша, — вот только плохо, што паблєдла трошки. Ну, не біда, — вот прайдьоть!.. А я за тобою скучив, вот чесноє слово — скучив!

Вона слухала мовчки, мало розуміючи його слова. А він думав, що їй хочеться слухати, і провадив своє далі:

— Не павєриш? Так скучив, що аж!.. Я про тебе завсігда думаю… потому што такої молодички у нас — ну, просто нема-нєту, та й годі всьо! Ех, знаїш шо, Гаїнко! Ти хароша, та й я не поганий, — давай любов завидьом!

Він обхопив її за стан і хотів поцілувати. Вона вдарила його ліктем у груди, аж він одхилився, вихопилася з рук і в одну мить вискочила на гору. Перелинула садком аж до хати, тоді озирнулася — чи не женеться.

— А що ж, дочко, де діжечка? — спиталася мати, виходячи.

— Там… Я не взяла… — відказала Гаїнка, тремтячи. Мати хотіла була спитатися, чому не взяла, та як глянула на її обличчя, то побачила, що краще її вже не посилати. Пішла сама.

Всю ніч Гаїнка не спала. Трусила пропасниця так, що аж зуби цокотіли. А далі голову мов полум’ям обняло. Блудила словами, кричала щось несамовите — про Микиту… про Зінька… голосила… проклинала чи себе, чи когось… Тільки перед світом заснула твердим сном і спала аж до обід. Мати не будила її. Прокинулась, підвелась…

— Це вже день, мамо?

— День, дочко.

— Це я так довго спала?

— Аби на здоровля, то спи, дочко.

— Ні, я встану.

— Добре! Ось зараз обідати будемо! — казала мати, радіючи, що Гаїнка сама озвалася й розмовляє, — це було вперше від того дня.

— Ні, я не обідатиму, — відказала Гаїнка, — мені треба до Зінька йти.

— Як то — до Зінька? — спитала мати та аж похолола: їй здалося, що Гаїнка ще й досі блудить словами. — Що це ти кажеш, дочко? Як це ти підеш до Зінька?

— Я піду, я хочу його побачити.

— Та як же ти його побачиш? Ти ж не знаєш, куди й доступитися.

— Я, мамо, піду в город. Прийду до острогу, а як там доступитися, то вже знатиму. Я хочу його бачити, хочу знати — що йому, як йому.

Мати заплакала. Вона вже бачила, що Гаїнка не блудить словами, а говорить як треба.

— Піди, доню, піди, моя дитино! Ти молода, — ти доступишся. Тільки не ходи сьогодні, — ти ще хвора. Іди завтра.