— Ну, а чого ж ти розквасив губи?

— Сумно… — відказав тим самим голосом napyбoк.

— Сумно! Ха-ха-ха! — зареготалися п’яні рештанти. — До мами схотів? Чуєш?

І вони почали його смикати, штовхати…

— Одчепіться!.. Душа моя не терпить… Ой, важко мені!.. Ой, тяжко!..

Він обхопив себе руками за голову і хитав нею, приказуючи:

— Ой, горечко ж мені!.. Ой, лишенько моє!.. Ой, що ж мені робити?.. А воно ж озивається!.. А воно ж озивається!…

— Що озивається, ти, рюмсало?

— Воно… як янголяточко… А я ж його задавив… А я ж… Ой боже!..

— Дак нащо ж ти його давив, слинявий? Коли вже нарядили з дівкою дитину, дак і нехай буде дитина, а то ще давити! — казав той палій, що підпалив село.

— Та хіба ж я хотів?.. Та я ж і не думав того робити… та я ж… — Парубок уже плутав, хлипаючи.

— Та чом же ти її не взяв? — питав палій. Парубок ще раз хлипнув, помовчав, а тоді відказав:

— Я б її узяв… Коли ж вона наймичка, та така вбога, що в їх не хата, а хлів… а мій батько багатир на все село. Каже мені: «І в голову собі того не клади, щоб Химку сватати. Ніколи того не буде!» А мій батько такий, що як що сказав, то так уже й є. Я й знав, що батько не дозволить сватати, а все ходив… усе ходив… бо так і порива… Ну, а то раз я на баштані був… баштан стеріг… Прибігає вона до мене: «Ой Ониську, прийшла по мене смерть!» —«Чого ти?» —«Утекла з дому, бо там мене вб’ють, як побачать». А в неї батько такий лютий, що як розпалиться, то и чоловіка вб’є, а мачуха ще його й піддрочує… Ну, там у курені й народилася дитинка… Взяла його Химка, положила до себе на коліна, загорнула в попередник. Лежить воно, пхикає, пищить з холоду, а ми над ним плачемо. Знаємо обоє, що не можна Химці з їм додому прийти. «Я, — каже вона, — піду в город». —«Як же ти підеш туди без пашпорта? Та й хто ж тебе візьме з дитиною?» Як почала ж вона тужити, як почала!.. Дак у мене так серце й крається!.. А далі як почала мене клясти!.. І жаль мені її, і вже чую, що й мене за серце вхопило. «Цить, — кажу, — не клени! Хіба мені самому легко?» А вона: «Та ти ж устав та й пішов, та взяв собі другу, та й житимеш із нею вік свій у добрі та, в щасті!.. А я ж піду попідтинню!.. Та мені ж через його тільки з мосту та в воду!.. Та бодай би тобі сонце праведне не світило, як ти мене занапастив!.. Я тебе просила, я тебе благала, щоб ти пожалів мене!.. А ти ж не послухав!.. Тепер бери його та роби з їм що хочеш!..» Та взяла тую дитинку та й положила мені на коліна, а сама все своє!.. Ухопило мене за серце, обняло мене огнем, — як ухоплю я ту дитину, як струсону нею: «Через тебе, — кажу, — прокляте, все це сталося!» Та й кинув його до неї знов… А воно… бідненьке… і не… писнуло… і притихло… Сидимо, мовчимо вже, а воно лежить… І не ворухнеться… Химка до його: «Ой боже ж! Дитина нежива!..» Та тоді знов у плач!.. Це ж як я його струсонув, то і дух із його витрусив. Сидимо над їм та тужимо. Тужили-тужили — трохи не до світу… а тоді… закопали його… От так… От і все…

— Ну, а як же довідались?

— Собаки вигребли та й витягли… Ой боже мій!.. Боже мій… оце спати ляжу, а воно мов коло мене тут пищить!.. пищить!..

І парубок ізнову почав хлипати, а його великі сірі очі зайшлися сльозами. Рештанти всі притихли, не озивалися. Враз чорний гукнув сердито:

— Чортбатьказна-що! Слухають того плаксія!.. «Писціть! писціть!..» Плюньте ви на його!.. Допиваймо, що є!

І, покинувши парубка, взялися знову до горілки. Але з того часу чорний і просвітку не давав Ониськові. Тільки зуздрів, що той сів собі в куточок або просто замовк, нічого не говорить, — зараз починав:

— А що? Вже пищить? Га? Пищить?

У безщасного від того нагадування все обличчя якось бгалося, стискалося в один вираз страшної пекучої муки, сірі очі туманіли… А чорний, незважаючи на те, знущався:

— Придави його дужче, щоб не пищало! Онисько стискав зуби та аж вився з болю. Дехто з рештантів іноді казав:

— Та ну-бо, годі! Чого ти причепився до його?

Здебільшого ж не зважали на те. Чорного всі боялися.

Одного разу, під час такого мордування, Зінько вже не стерпів більше. Він підійшов до чорного і промовив тремтячим голосом:

— Не кажи йому цього!

— А тобі яке діло? Ти що за пан? — визвірився той.

— Таке мені діло, що ти його мучиш. От же не муч!..

— Чи ба, який милостивий! — зареготався чорний. — Плювать мені на тебе! Хочу казати й казатиму!

— Ні, не казатимеш!.. — Зінько почував, що голову в нього мов огнем обнімає.

— А що ж ти мені зробиш, як казатиму? — глузливо питав чорний.

— Зроблю, що тобі заціпить!

— А поки те буде, дак я з твоєї морди зроблю настоящего патрета! Бачиш? — І він пхнув йому під ніс свого здоровенного кулака. — Нюхай!

Рештанти притихли, всі обличчя повернули до Зінька й до чорного. Цей був такий здоровий, що Зінько здавався перед ним трохи не хлопчиком. Видко було вже й зараз, хто подужає, коли прийде до бійки.

— Геть з кулаком! — промовив Зінько голосом, що дзвенів і тремтів, як струна.