Про УКРЛІТ.ORG

Під тихими вербами

(1901) C. 50
Скачати текст твору: txt (653 КБ) pdf (445 КБ)

Calibri

-A A A+

— Піду сьогодні.

— Пізно вже: поки в город дійдеш, та те, та се, то й смеркне. Треба йти зранку.

Мусила послухати Гаїнка. Але не спала всю ніч, — так обняли думки та той невпокій, теє поривання, щоб швидше, швидше йти до нього, побачити, одвідати!..

«Боже мій! Що ж я наробила? — думала вона. — Чого ж я досі не пішла! Та чи я скам’яніла, чи я заніміла, що сиділа дома? Моє сонечко там поневіряється, а я з місця не рухнуся!..»

Вона не розуміла, як це так сталося, що аж до вчорашнього вечора справді мов кам’яна була. Тільки вже як отой гидкий зачепив її — вона вся стрепенулася, душа мов огнем зайнялася. Пекло її, мордувало всю ніч… І тепер пече!.. Ой боже! Яка довга ця ніч! Хоч би швидше, швидше ранок!

Ще й не розвиднілось, а вона вже схопилась.

— Уже йдеш, дочко?

— Іду, мамо.

Засвітили. Вона вбиралась, поспішаючися.

— Ти поснідай, дочко!

— Не хочу, мамо, — в душу не йде.

— Дак візьми в город, — уже ж там увесь день будеш, то схочеться їсти.

Таки примусила взяти харчу трохи, ще й три карбованці грошей.

— Може, дозволять Зінькові дати… Та й так, гляди, комусь давати доведеться, бо вже без того не обійдешся.

Перехрестилася Гаїнка, вдарила поклон перед образами та й пішла. Мати хотіла випровадити її аж за царину, — не звеліла, сама побігла, бо самій лишитися хотілося.

Пішла вулицею. Довгі перії хат простягалися далеко і зникали в темряві. Хати ще спали, понасувавши на голови великі покрівлі. Стіни ледве білілися з-під кудлатих острішків, мов обличчя з-під великих брів, що звисали вниз на заплющені очі. І враз одна хата блимнула тими очима, розплющила їх, і дві смуги світу лягли впоперек улиці перед Гаїнкою. Трохи згодом тьмяно, мов позіхаючи зо сну, глянула на вулицю друга хата, далі третя… Поки одні ще дрімали в останньому досвітньому сні, інші прокидалися вже, і кожна перегороджувала вулицю пасмами світла. Гаїнка переходила ясні смуги, поспішаючись, то вступаючи в сяєво, то пірнаючи знову в темряву, і темрява здавалася тоді ще гіршою, мов безнадійність після променя боязкої надії. По дворах скрипіли двері, ворота, де-не-де зачорніли вже людські постаті. Село розбуркувалося, а Гаїнці хотілося бути від його далі, далі, аж там, у городі, куди вела її непевна надія, то оживаючи, то згасаючи в душі.

Нарешті вона перебігла останню світляну смугу і зовсім пірнула в темряву. Чи скоро ж світатиме? Глянула на небо: хмар не було, — клалося на годину.

Ішла в темряві, добре знаючи дорогу. Перейшовши, мабуть, з верству за село, побачила, що перед нею починає сіріти своїми курними колодовбинами шлях. Праворуч, на темному просторі, виразно зазначилася чорна купа великого лісу, а просто неї в полі — високе самотнє дерево.

«Це той дуб над ярком», — подумала Гаїнка і йшла, дивлячись на його, як він усе більше та більше визначався, а темний простір ставав усе менше та менше чорним. Ще згодом — і якийсь сіро-сріблястий світ мов почав наливатися в темряву, і темрява, мішаючися з їм, ставала з чорної попелястою, з попелястої білою. Уже добре видко стало траву над дорогою — всю в сріблястих непрозорих перлах; праворуч попід лісом клубками котився, сходився й розходився білий туман; дихати було мокро; похолоднішало. Гаїнка пішла швидше, щоб нагрітися.

Незабаром червона смужка зазначилася ліворуч над польовим обрієм. Ще трохи — і червоне проміння сипнуло, бризнуло по небу. Туман під лісом заколихався дужче, заклуботався й почав розходитись, бліднути й зникати. Сріблясті перла на траві замигтіли ясно-червоним, синім, зеленим, золотим… тремтячи й граючи кольорами…

Гаїнка вже була далеко, йшла швидко, моторно, і мов якась нова снага, нова міць уступала в неї, — мов не йшла вона, а самі ноги її несли. Вона піде, вона побачить його — цієї думки було їй поки досить. Що там далі буде — вона не знала. Тільки здавалось їй чомусь, що далі буде щось любе, ясне — таке, як ця роса мигтюча, як те сонечко праведне тепле, що підби-, вається вгору, гріє й світить. А лихо, а горе — воно, як той туман, перед сонечком розвіється…

Пізнього снідання була вже в городі. Не знала навіть, де острог, — мусила й про те питатися. Попиталася в якогось міщанина.

— Острог? — поглянув на неї, дивуючись, і додав:—А хіба ти туди хочеш?

— Я… ні… я…

— А чого ж тобі туди треба?

— Я… мені… треба мені…

Міщанин придивлявся до неї пильніше.

— Ну? — питавсь.

А вона стояла мовчки, почервонівши, не зважуючися сказати, чого їй туди треба.

— Дак ти, бачу, за таким ділом, що й сказати не можна! — промовив міщанин. — Ну, дак питайся ж кого іншого, коли так.

Повернувся та й пішов, промовивши крізь зуби: «Еч захвойданки бісові!»

Гаїнка подалася далі. Побачила на вулиці солдата-поліціянта з шаблею.

 «Попитаю цього, — подумала. — Уже ж він знає, то, може, скаже».

Підійшла й попитала несміливо, ще й уклонилась:

— Скажіть, спасибі вам, дядьку, де острог? Поліціянт оглянув її добре.

— А тобі нащо?

 
 
вгору