— Чоловік мій там сидить… — промовила тремтячим голосом Гаїнка, бачивши, що треба признатися.

— Чоловік?.. Гм… а чого ж він там сидить?

— Ні за що…

— Авжеж, ні за що!.. Знаємо вас таких! Обікрав або вбив — та й ні за що! Шахраї прокляті!

Поліціянт лаявся, бо був гнівний (від старших йому сьогодні добре впало), а з гніву вкинув зайву чарчину, а надто хотів повеличатися перед селючкою, щоб вона не подумала, що й він з такого ж села, як і вона.

— Падлюки!.. Злодії! Путящому чоловікові спокою через вас нема!.. Валасаються!.. Чого стала? Марш! Щоб тебе тут зараз не було. Шарлатани! Шалапути!

Перелякана Гаїнка далеко вже відбігла, а він усе не вгавав.

«Боже мій! — думала собі. — Що ж це мені робити? Да тут такі люди, що я не допитаюся!.. Ой ні, треба допитатися!.. Питатиму, аж поки таки довідаюсь. Попитаю ще панів».

Назустріч біг якийсь панок із ціпочком у руках. Озвалася до його, але він і не спинився навіть. Вона пішла помалу вулицею, вдивляючись в обличчя: котре не таке страшне буде? Незабаром побачила якусь невелику дівчину в темній сукні, з книжками в руках.

— Здорові були, панночко!

Білявенька панночка, дивуючись, глянула на неї своїми ясними очима. Очі були ласкаві, і Гаїнка недаремне оповідала перед ними про свою пригоду. Панночка так добре розказала їй, куди йти, що вона враз утрапила простісінько до острогу.

Високі товсті мури оградою, а за їми здорова біла кам’яниця. Гаїнку аж холодом пройняло, як вона на них глянула.

— Отут моє серденько гине, як квіточка в льоху попідземному!..

Перед великою залізною брамою стояв солдат. Підійшла до його, вклонилася:

— Здорові були!

Поглянув на неї повагом, не озвавсь і одвернувсь мовчки.

— Я до вашої милості… Солдат мов не бачив її.

— Тут мій чоловік у тюрмі сидить…

Він не слухав. Вона витягла семигривеника, положила йому в руку.

Він подивився на його, повагом заховав у киціеню, тоді повернувсь до неї й промовив:

— Ну?

— Адже це острог?

— Ну?

— Тут мій чоловік сидить… Зінько Сиваш…

— Ну?

— Пустіть мене побачити його!

— Гм… Дурна баба!.. Проходь далі, тут так не пускають. — І одвернувся.

— А як же тут пускають? Скажіть, спасибі вам!

Але солдат знову не чув. Гаїнка ще витягла срібну грошинку. Заховавши й цю, він повернувся:

— Твого… Зінька, чи як там його? Судили вже чи ні?

— Ні…

— Ну, дак треба бумагу від слідствувателя, — тоді й пустять.

— А може б, ви мене й так пустили? Та я б за вас бога молила!..

— Дурна баба! Кажуть тобі: принеси бумагу від слідствувателя, тоді й пустять… А тепер — марш собі, не стій тут, не можна!..

— Да де ж слідствуватель живе хоч би мені знати!..

— Не моє діло!.. Геть ізвідси, бо не можна!.. Геть, кажу тобі!..

Гримнув так, що Гаїнка аж відбігла злякана. Ішла вулицею й думала: «Коли б послав мені бог ізнову таку панночку, щоб вона мені розказала, де той слідствуватель живе!»

Одначе цього разу пощастило їй дужче: зараз же якийсь добрий пан і розказав їй. Трохи зблукалась, а таки знайшла. На рундуку сидять люди, дожидаються. Підійшла, поздоровкалась. Почали люди розпитувати, чого прийшла, — вона їм розказала…

— Буде тут вибігати такий писарчук, викликати нас… кого, значить, слідствуватель кличе, дак він того викликає… дак ти йому й скажи про себе. А поки посидь.

Вона сіла. Незабаром вибіг і писарчук:

— Сидір Харченко!

Один чоловік устав і пішов усередину, а Гаїнка вдалася до писарчука:

— До вашої милості…

— Чого тобі?

— Мені чоловіка побачити.

— Якого чоловіка?

— Мого… Зінька Сиваша… він у острозі… . — А! ну, добре… посидь тут, підожди!.. Вона сіла ждати. Довго ждала… .У же всі люди перейшли, тільки двоє зосталося, уже й сонце підбилося вгору та й униз почало сідати, — вона все дожидала. Питала й писарчука, як вибігав, але все одно від його чула:

— Підожди!..

— Знаєш що, молодице? — сказав один чоловік. — Я вже бачу, що з твого діла нічого не буде: оце нас покличуть, а тоді писарчук вибіжить та й скаже: приходь завтра, — слідствувателеві ніколи сьогодні!

— Ой боже мій! — злякалась Гаїнка. — А що я робитиму? Мені ж треба сьогодні!

— Та що робити? Півкарбованця вкинь йому в руку, то й скаже слідствувателеві про тебе, дак той і покличе. А то й три дні ходитимеш, то нічого не буде.

Гаїнка послухалась і вкинула півкарбованця в руку… Її покликано до слідчого.

— Що тобі?

Вона низько-низько вклонилася:

— Паночку, чоловіка хочу побачити. Зінька Сиваша… пустіть!..

— Не можна його бачити. Вона так і похолола.

— Не можна бачити, — сказав слідчий, — бо він дуже впертий, ніяк не признается.

— Та як же йому признаватися, пане? Він же не винен!..

— Розказуй там! Знаю я таких не винних! Накоїв лиха та й не признається; хай признається, тоді й пускатиму до його родичів. А тепер — ніякі

— Паночку! Змилосердіться!.. Помилуйте!..