«Ой братику! Невже ти мене простив?»
Так проминув місяць. Іван аж поздоровішав. Спав добре, усе як треба робив, тільки на Панаса й зглянути не міг. Нанявся в економію, щоб не бачити його. Нічого — й там можна жити, не турбує його.
Одного разу, наробившися та натомившися, спав добре. І враз почув, що його мов імпетом кинуло: ш-шморг!
Підвівся, сів і прислухавсь: ш-шморг! От зовсім як вірьовка по дереву шморгає, коли тягти її. Де це шморгає? Що це?
Почав прислухатися дужче — і зовсім виразно чув, як вірьовка знову: шморг!.. І не чуть… А тоді знов…
Невпокій обнімав його груди. Чого воно шморгає? Нащо? Адже він дуже добре знає, що так саме, точнісінько так шморгнула вірьовка тоді, там…
Он-он-он… він уже бачить: із темряви виступила бантина, а через неї перекинуто віжки… Шморг! Віжки потяглися вгору, а на кінці їх заколихалося щось довге, важке… Грицько…
І він колихався, перед їм у темряві з обвислими руками… Іван розумів, що це не Грицькові сіни, що це панська пекарня, що круг його люди сплять на полу, що тут нема бантини… А Грицько колихався на їй, тихо, мертво колихався, і Иван бачив його серед тямря-ви так добре, що добачав навіть ту смужку крові, що витекла йому з уст по бороді за комір.
Іван не скрикнув, не схопився. Він тільки трусивсь увесь і дививсь, як Грицько тихо хитався перед ним: ра-аз… ра-аз… ра-аз…
І зрозумів, що все знову вернулося…
З того часу міг спати тільки звечора. Після півночі шморгала по бантині вірьовка, і він прокидався. Лежав і дивився, а над їм колихався Грицько: ра-аз… ра-аз… ра-аз…
Він звівся нінащо. Ходив, як мара, блідий, з божевільними, неспокійними блискучими очима. Хоч удень йому тепер все ж було нічого… Вночі — щоночі, а вдень — ні. Тільки людей боявся, тікав од їх. Здавалося, що кожен знає, що кожен хоче його спитатися: «А що, і цієї ночі був у тебе Грицько?» І того питання він через щось боявсь іще дужче, ніж Грицька…
Молитися давно кинув. Тільки спершу силкувався. Та не молилося… Однак він зна, що бог не приймає душогубової молитви. А вже чув, що далі так не витримає.
Щось ізробить… Щось мусить ізробити…
Частина третя
Чому, кури, не піете?
Чому, люди, не чуєте?
Турки село звоювали,
Громадами людей гнали.
Народна пісня
I
СУМНА ХАТА
У той страшний день, як забрано Зінька, люди підняли Гаїнку непритомну з землі, понесли й положили на волосний рундук. Почали жінки бризкати їй в обличчя водою, аж поки вона очутилась. Розплющила очі, помалу підвелася. Не розуміла спершу, що з нею сталося, де вона й чого вона. Сиділа на ослоні, дивлячись померклими очима на людей, що круг неї стояли. Потроху притомність верталась до неї, і врешті вона згадала все. Глянула, озирнулась — ні коня з возом, ні Зінька вже не було. Устала мовчки й почала зіходити з рундука.
— Гаїнко, куди ти, стривай! — припинили були її жінки.
Але вона відхилила їх рукою й пішла сама собі швидко, хоч і хитаючись, додому. Не бачила нічого перед себе, тільки почувала, що їй треба швидше, швидше дійти до своєї хати. І дійшла таки, відчинила двері й стала на порозі. Стара мати глянула на неї та аж перехрестилася: перед нею стояла не Гаїнка, а якась мара, бліда, страшна.
— Боже! Дочко, чого це ти?
Стара кинулась до неї, але вона мовчки злегенька відхилила її рукою, перейшла хату й сіла за стіл. Здивована мати, не розуміючи, що з нею сталося, підійшла знову:
— Доню, Гаїночко, скажи — що тобі?
— Нічого, мамо… Зінько в острозі…
— Як то в острозі? — вжахнулась стара. — Що це ти? Бог з тобою!
— Еге, в острозі… Люди сказали, що він убив Грицька, дак його до острогу забрано…
Вона говорила це рівним тихим голосом і так, мов це була звичайна річ і нітрохи не займала її зглибока. А очі божевільно-нерухомі втупила в одну якусь цятку і так сиділа, мов витесана з білого каменю.
Мати, почувши страшну новину, й сама спершу заніміла, а потім заголосила, затужила…
— Не голосіть, мамо, — тим самим рівним, байдужним голосом промовила Гаїнка, — я вже голосила: не пособилося, — забрали вони.
— Хто ж забрав, дочко?
— Люди… пани… Вони сказали, що він убив Грицька, та й забрала його до острогу.
— Та хто ж сказав? Де ж це видано, щоб на Зінька таку напрасну вигадувати? Ой, боже ж мій, боже! Ой, горечко нам, нещасливим!.. Одного сина забрали, занапастили та й другого тепер забирають!.. А що ж я, бездольна, при старощах моїх робитиму?..
І тяжке материне тужіння озвалося знову по хаті. Одна тужила, схиливши свою стару сиву голову на чорні, худі, порепані від тяжкої довгої праці руки, а друга сиділа кінець столу випроставшися, сиділа нерухомо, і очі її нерухомо дивилися в одну цятку…
А на світ насувала темрява. Зайшло сонце за обрієм, покинуло землю, і воля тепер була темряві обнімати покинуту своїми широкими чорними крилами. Останнє проміння зляканого світу тікало слідком за сонцем, а вона запановувала, а вона вступала скрізь, у кожну місцинку землі, покривала степ чорним накриттям, загортала в його ліс, ісповняла глибокі яри й долини.