Та що саме? Уже й багато він про це розумував… та таки щодня думає!.. Думає, та нічого не вигадає. Він ото прирозумів дати донос на Зінька, що він і такий, і сякий. І ловко було б, дак коли ж начальник, замісто щоб просто поняти тому віри, та заходився ще громаду питати. Ну, все й ляснуло!

Після того був старшина в начальника, дак що ж? «Я, — каже, — знаю, що ти справний у мене старшина, а приговор таки не по хвормі. Коли б ніхто не жалівся, то я б і не знав, кого ти там понаписував, так би воно й пішло, а як пожалілися, то не можу ж я тієї жалоби затаїти, бо вони ще й далі жалітимуться». Старшина почав йому і те й се, що це жалоба — «пустяк униманія, бо то писав такий ябедний і нестоющий чоловік розуратний», — так що ж ти з ним зробиш, коли він каже, що громада про його, про Зінька, не так озвалася і нікоторого доказательства нема? Ну, старшина таки догадався, що йому сказати. «Пождіть, — каже, — ваше високоблагородіє, ще трохи: ми вам доказательства про його найдемо такі, що первий сорт». — «А не брешеш?» — «Буду стараться з усієї сили, ваше високоблагородіє». — «Ну, гляди ж: іще трохи підожду, а там уже як знаєш!»

Добре сказав старшина, та таки ж треба й справді тії доказательства вишукати. Що б же його вимізкувати? Якби так, що проти начальства щось робив або казав! Дак свідків же треба буде… а вони бач які: всі галасували, а як треба, то й поховалися в громаді!..

Ех, якби їх проміж себе посварити,, то б найкраще було! Тоді б їх гурт розбився і розлізлися б вони, як руді миші. Тоді пропала їх сила, бо вони поти страшні, поки в гурті, а кожного поодинці з’їсти легко — ого-го! Порізнити їх, каторжних!.. Та чим? Якого способу добрати?

Ішов Рябченко вже вулицею і проходив проз хату своєї родички, баби Мокрини-знахарки. Саме як він її проминав, із хати вийшла молодичка, а за нею, випроводжаючи її, баба Мокрина. Довела її до воріт, попрощалися, баба вернулася знову у хату, а Гаїнка, — бо це вона була, — пішла вулицею.

«Чого це вона до баби Мокрини ходить? — думав Рябченко. — Певне, якесь ворожіння абощо. Ой, хитра ця баба Мокрина!.. Так уміє видурити грошики! Та за що вона в цієї видурює? Що вона їй бреше?»

Рябченко думав про це так собі — от-бо думалося. Відразу спинився. Якась надзвичайна думка стрельнула йому до голови. Та невже? А що, якби справді? От би штука була! Тоді Зінько певне посварився б із Грицьком. Оце вже була б у їх у гурті одна сварка, то ще й’не маленька. А там і другу можна б притулити… хоч би і таку ж саму… Ні, про це треба поміркувати, гарненько поміркувати!..

Він пішов веселий, усміхаючись, а днів через кілька ввечері пізно застукав у віконце до баби Мокрини.

— А відчиніть, бабо!

Баба вже лагодилась лягати, та, зачувши Яхремів голос, зараз пустила.

— Здорові були, бабо!

— Здоров, синку, здоров! Сідай у мене!

— Як ся маєте, бабо?

— От, як там! Старому — аби день до вечора: однак скоро вмирати.

— Ну, ви, бабо, ще такі, що хоч і заміж!

Баба засміялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубів. Вона хоч і стара була, та ще кремезна і ніколи не вживала ніяких тих ліків, що сама наділяла їми людей.

— А я до вас, бабо, за ділом.

— Скажеш, синку.

— Хочете заробити карбованця?

— От, чому б не хотіти?

— Да я вас питатиму, а ви мені кажіть. Якщо прийдеться до діла, дак тоді я вам і скажу, як заробити.

— Питай, синку; що можна, дак і скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й гріх казати.

— Знаю, знаю, бабо… Та це не гріх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зінькова?

Баба глянула на Рябченка неймовірним поглядом.

— А тобі чого до Зінькової Гаїнки? — спиталася.

— От! Я казав, що я питатиму, а ви відказуйте, а тепер ви самі питаєтесь! Мені до Зінькової Гаїнки нічого не треба, а тільки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зінька привернути? Баба засміялася:

— Ні, не того. їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

— Дак це до вас ївга за цим ходить?

— Ти вже й знаєш! — гостро глянула на нього баба.

— Я багато дечого знаю… Дак ходить?

— Була.

— Хіба Зінько до неї не привертається?

— Каже, що ні.

— Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зіходяться на луці, у вербах над криничкою?

— Ні, не знаю.

— Дак я вам це кажу.

— А нащо мені його знати?

— А коли до вас Гаїнка прийде знову?

— Завтра ввечері я їй звеліла прийти.

— Дак ви їй розкажете про те, що у вербах над криничкою… Про те, що до вас Ївга приходила, ви ні їй, і нікому нічого не кажіть, а про верби добре розкажіть — так, щоб вона побачила, що Зінько зовсім прилип до Ївги.

— Ну?

— Ну, то й матимете за це карбованця.

— А тобі нащо це?

— От, бабо: ви такі старі, а ще постаріти хочете! Так мені треба! За це матимете карбованця — його вам треба.

— Гаразд, синку.

— Ну, а не чули про Гаїнку: вона сама ні до кого не нахиляє? До Васюти там чи ще до кого?