— Ану-ну, на яку? — зацікавилися товариші.

— От ви самі бачили, — казав далі Зінько, — що ці гроші не погане діло зробили: і чоловікові запомогли, і дали йому спроможність, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нічого собі, закривилися ми на людей, — ну, а, може, так трапиться, що нам на гроші буде сутужно і треба буде помочі так саме, як от Грицькові треба було. І добра б річ, коли б завсігди ми могли в пригоді товаришеві пособити, щоб він не йшов кланятися глитаям.

— Дак що? І пособимо, коли буде на той час чим пособити, — сказав Карпо.

— Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсігди було, повсякчас. Нехай оці гроші та до нас і не вертаються, а будуть у нас товариськими грішми. Кожен нехай кине п’ять карбованців, і положимо ті гроші в касу в городі… Є там така зберегательна каса, що як гроші в їй лежать, то й процент на їх іде. От і на ці гроші буде процент іти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай візьме їх або всі, або скільки потреба.

— І нехай він той процент, що й каса, платить: тоді в нас грошей не меншатиме, а більшатиме, — порадив Карпо. — Як з процентом, то чоловік і гроші швидше вертатиме.

— Ні, — відповів Зінько, — може, й не той, а трохи менший.

Усім ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й він пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак він просить Зінька: нехай підожде йому п’ять карбованців, а з тих десятьох, що він йому вернув, п’ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зінько пристав на те.

— Шкода тільки, що мало в нас грошей буде: тільки двадцять карбованців, — сказав Зінько.

— Дак же нема з чого нам побільше й давати, — відмовив Карпо.

— Це так, — згодився Зінько. — То треба, щоб товаришів у нас більше було.

— О, дак у мене зараз є такий товариш! — скрикнув Васюта. — Гарний чоловік, кращий за мене — куди! Дмитро Василенко — він мені й родич… такий собі: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тільки чоловік гарний… і отого, що з хвостом, не любить ізгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Він уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дірчата голова, як старе решето… І читати просить щоб навчити його.

— А що ж, — промовив Карпо. — Дмитро справді чоловік добрий, — він і в громаді за нас був.

— І я так думаю, що його треба прийняти, — згодився Зінько.

— Він і до каси пристане… От тільки скажу, то й дасть п’ять карбованців, — упевняв Васюта.

— А я читати його навчу, — сказав Зінько.

— А хіба такий старий навчиться? — спитав Грицько. — Йому ж так, як і мені, — год тридцять і п’ять, а мо’, трохи й більше.

— А чому не навчиться? Аби схотів!

Грицько подумав трохи, а далі озвавсь несміливо:

— Дак, може б, теє… може б, і я? Може б і мене ти, Зіньку, прийняв та вже двох одразу б і вчив?

— І дуже радий! — зрадів Зінько. — Бо треба, щоб усі в нашому товаристві були письменні. Тоді не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собі ширшого світу та кращої долі.

Усім чотирьом товаришам стало якось весело на серці. Раділи, що так гарно складається, і подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати і в громаді завсігди за правду стояти. А гроші приручили Зінькові одвезти в город та й положити в касу.

Тоді Грицько почав розказувати про свій суд із братами — усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усіх трьох братів покликано на суд. І старшина, й судді дуже нахилялися, щоб у Грицька землю відібрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: «Як присудите забрати в мене землю — жалітимусь далі». Вони покрутились-покрутились та й кажуть: «Не можемо вас розсудити, ідіть до вищих!» А то вони розсудити можуть, та тільки не хочуть. Бо вони, з братів Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицькові землю присудити; а знов же, бояться й того, що він жалітиметься далі, коли вони братам її присудять.

Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотів поки встрявати ще й у це діло, — через те хоч і взяв доброго хабаря від Момотів, а їм землі не віддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися і на його, і на Грицька.

— Таке тепер на мене зло, що й годі! — розказував Грицько.

— Лютий рід і немилосердний, — промовив Карпо.

— Це такі, що зубами на світі живуть, — доточив Васюта.

— Що люті, то так, — промовив Зінько, — а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.

— Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годі! І нащо ті й люди плодяться? Уже б, здається, й годі! — вигадував Васюта. — А то, мабуть, скоро лани будуть такі куценькі, як заячий хвіст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.

— Та ні, вже пізно, — відмовив Карпо.

— Справді-таки пізненько, — згодивсь і Зінько. — Нехай уже в четвер — свято… Тільки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самі ми сходилися читати, а й жінки наші. А то як у мене читають, то моя жінка слуха, а, скажемо, Карпової Катрі вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.