— От, людям заздро, що ви гарно живете, — ну й плещуть. Я це знаю. Мені раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й мені в серце. Аж потім і виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вір тому!

І Катря, трохи старша і завсігди поважніша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.

— Скажи, сестрице, — питалася, зазираючи в тихі очі Катрині, — скажи, ти нічого не помічала?

— Та нічогісінько! От, яка ти неймовірна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох, — от побачиш, що нічогісінько не буде.

Веселіша вернулася Гаїнка від Катрі додому, веселіша й далі була. Та не довго.

Зустріла вона свою куму Вустю. Були тільки вдвох, і Вустя зараз і поспішилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому іншому.) Гаїнка розсердилась і докорила кумі, що та каже дурниці. Одначе її знов уразило те слово:

— Не віриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!

Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли він усім-усім такісінький, як і був?

Та як повернулась додому, то весь той упокій, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвіявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.

А Зінько тим часом пішов до волості — поніс подать. Ідучи, зустрів родича, діда Корнія Грабенка, — і той туди йде. Пішли вкупі, розбалакались.

— А що це, Зіньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? — сказав дід.

— А що там говорять?

— Він у тебе як, вірний приятель? Ти його добре знаєш?

— А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.

— Ну, то й гаразд! — сказав дід Корній. — Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякі дурниці плескати.

— Ет, люди як люди: усе щось і змислять! — махнув рукою Зінько. — Що ж там? — попитав, хотівши таки знати, бо певний був, що це вже Денисові полигачі щось ізнову вимудрували.

— Та таке, що трохи ніяково й казати… Говорять, що він до твоєї жінки стежку топче.

— От, чорт зна яка падлюшна брехня! — обурився Зінько.

— Та й я так думаю, що це брехня, — по щирості сказав дід, — ну, а одначе перестерегти хотів, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне — брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь і побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.

Зінько вертався додому, зовсім не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсім не так: він Васюті й Гаїнці вірив зовсім, та не міг дорозумуватися, з чого пішли ці брехні. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…

А Гаїнка й собі дивилася на Зінька й думала:

«Такого я його ще ніколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Ні, ні!..»

І знов та страшна думка обняла її вогнем.

Полягавши вони ввечері спати, ніяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хіба вже як дуже потомлені — в жнива абощо, — все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер — лежить кожне собі мовчки… І кожне думає: «Чого це так попереду не було?..»

Врешті Гаїнка озвалася:

— А що ти сьогодні в волості чув?

— Та так… нічого… оддав гроші та й вернувся.

— А у Васюти не був?

— Ні! А чого б я мав у його бути?

— Та хіба ж я знаю?.. Таж у вас усе справи… Та й давно вже в його не був…

— Давно? А вчора?

— Чи то пак: він у нас давно не був.

— А хіба ж як я до його піду, дак то він у нас буде?

— Та… ну… може, прийде…

— А нащо тобі той Васюта?

— Да так… він такий гарний, веселий, балакучий… Гаїнка, заплутавшися з тим Васютою, плела, аби плести, а Зінько думав: «Чого це вона так його вихваляє?»

І додав уголос, аби не мовчати:

— Прийде колись…

Гаїнка помовчала, а тоді озвалася несміливо:

— А до Грицька ти часто ходиш!..

— Ще й частіше ходитиму, бо треба ж учити його читати… А завтра ввечері вдвох підемо — читання гуртове буде.

Ця відповідь запекла коло серця Гаїнці. Хотіла щось сказати — і не змогла. Лежала, зціпивши зуби, і мовчала. Удавала, немов спить. Зінько й собі лежав тихо. Довго не спали обоє— кожне за своїми думками.

Другого дня Гаїнка не мала спокою з самісінького ранку. Коло одного так і крутяться, так і плутаються в неї думки: все коло того вечора, що Зінько піде до Ївги… чи то — до Грицька… За тими думками не могла нічого робити. Почала поратися коло печі, дров положила, а підпалити забула; горщик у піч засуває, а дрова не горять. Аж мати посміялась:

— Оце дак так! Нова мода: щоб не топивши зварити.

Узяла горщик вимити, а перед очима — Ївга вдвох iз Зінь’ком у вербах над криничкою… Затрусилась уся, горщик з рук — гуп! та й розскочився.

— Ой, шкода горщика! — пожалкувала мати, а Гаїнка стояла над черепками й не знала, що їй робити…

Так-сяк поставляла, що треба, в піч. Узяла миску, щоб змити пшоно, насипала його туди, стала наливати води, а Ївга каже: «Здоров, Зіньку!..» Миску додолу — вода полилась, пшоно з черепками розкочилось.