— Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому віри поняти!..

Бідолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє:

— От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зінько з Ївгою на луці, у вербах біля криниці, зіходяться… Там їх люди бачили, як вони відтіля порозбігалися…

IV

ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

Як непритомна виходила Гаїнка від знахарки. Все в неї в душі, в голові путалося. Вона не вірила, не могла тому віри йняти, бо вона йому, Зінькові, йняла віру без міри, без краю… І сам би її зрадив? І він би говорив ласкаві слова, а сам би ненавидів і до іншої думкою линув? І він би зазирав їй у вічі, а йому б зоріли інші, чужі очі? І він би обнімав її, і він би цілував її, а сам би про іншу, про іншу думав?.. Ой, ні, ні, ні! Цього не може бути!.. Бо… бо… не може!.. Бо як так, то як же його й жити?.. Ні! ні!.. Вона тому не йме віри, то все брехня, гидка брехня!..

Не йме віри…

А чого ж нема їй спокою? Чого ці думки не покидають її, печуть?

І так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речі вона стала їй, Гаїнці, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж і вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомоніли… Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила… Хіба ж вона не знахарка?

Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хіба Зінько не такий до неї, як був? Щоправда, він тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадські справи…

Через громадські справи… А що, як ні? А що, як він сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? І думає, чого ця Гаїнка раніше не вмерла, — тоді б я з Ївгою одруживсь?

І вона почула, як од цієї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Ні, ні! Не треба про це думати, — так страшно!

Але як Зінько того дня пішов до Васюти, то вона подумала: «А що, як не до Васюти він пішов, а до… »

І не стямилась, як вибігла з хати та з двору та швиденько на край улиці до Грицькової хати. Убігла у двір, зазирнула в вікно: Грицько з Ївгою дома, Зінька нема. Мерщій тоді назад! Ой боже! Гаразд, що ще ніхто не побачив її.

Сіла дома вдвох із матір’ю шити. Чи шила, чи не шила…

— Мамо, я води принесу піду!

— Та в нас же є вода.

— Та там трохи, я ще принесу.

Схопилася, та з хати, та за відра і опинилась на вулиці.

Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З відрами знову буде до Грицькової хати бігти, чи що? От, вона зовсім стерялася, та й годі, за цими думками. Треба хоч води справді набрати.

Чи набрала води, чи не набрала, — на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улиці, чи не йде Зінько і відкіля: чи від Грицька, чи від Васюти.

Коли справді йде — і від Васюти!

Скочила мерщій у хату, а як увійшов… Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зінькових очах Гаїнка так добре це розуміла! І вона щебетала до нього щасливим щебетанням, сміялась так, мовби то був і сміх і плач, і дивилася в його добрі, ясні, правдиві очі, що ніколи не дурили!.. На його любі уста, що ніколи не казали їй неправди!..

Поминуло два-три дні. За цей час чутка про Зінька та Ївгу та разом і про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасі плескали язиками, аж одляски по всіх улицях пішли.

Микиті Тонконоженкові сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Він уже й на вулиці її займати хотів, і по саду в Сивашів уночі лазив, — думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нічого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слідком бігала. Все літо з нею про-куйовдив, аж тут на тобі: почала від його тікати! Він спершу й не туди-то — чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зінько став на заваді. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зінько відбив, а Гаїнку Васюта… Ах же вони хамлети! Ну! Хіба вже він цього Зінька не попаде колись у руки! Дасть він йому доброї матланки! Та й Васюті!

А з Гаїнкою дедалі було гірше. Пішла до своєї подруги, Катрі Карпової.

— Що це ти, Гаїнко, мов ізмарніла? Чи не хвора?

— Ні… я здужаю…

— Дак чого ж ти така? Щось тобі є.

— Ні… ні… мені нічого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.

— Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?

— Я… я… я не знаю… — казала, хлипаючи, Гаїнка. — Про Зінька…

— Що про Зінька?

Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тоді вмовляти:

— Не вір тому, Гаїнко! То все брехні, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твій Зінько так тебе любить, що він би й слідочок твій промітав. Та він же такий щирий, — він би тебе не дурив.

Ті слова мов сцілющою й живущою водою кропили бідолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рівний Катрин голос ласкавий, і їй ставало легше, легше.