— Ну, стривай же ти!.. Я ж…

Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову,. і вона як стояла, так і впала на землю і, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…

Стиснувши зуби, не подавала голосу, тільки хлипала, усім тілом здригаючись…

Врешті почала затихати, притихла…

Не одного вона любила вже, та ні за одним не пропадала так, як за Зіньком.

От і недавно — Микита Тонконоженко, яким гарним він їй здавався, поки цього Зінька не побачила… А тепер їй Микита просвітку не дає, переймає та нагадує старе цілування, а її аж верне від його…

Звикла до того, що на кого оком гляне, той і її. А цей один не глянув на неї ласкаво, не прихилився ніколи до неї, і, може, через те й покохала його так, як ще нікого не кохала.

Вже не вперше займає вона його потроху, закидає йому словами, а він мов не бачить, мов не чує, мов не розуміє!..

А сьогодні… Вона сама не знає, як це сталося… Вона не могла вдержатися, її всю обняло божевільне почування, жадоба кинутись до його і цілувати… цілувати!.. скоро побачила його там, на вулиці… І ось тепер!..

Невже ж вона його причарувала так, тая недоросла Гаїнка, і він не бачить, що вона, Ївга, краща, чепурніша за неї? Чи він боїться жінки? Ні, він не з боязких… То це любить її так!..

Вона знов застогнала, стиснувши зуби…

Коли любить, то що ж із їм зробиш!

Та невже ж так і покинути? Та вона ж пропаде!

Коли не привернула вона його своїми очима, то приверне чим іншим. Є ж зілля… Піде до баби Мокрини — та їй дасть.. дасть такого, що як вип’є він, то від Гаїнки так і одверне, а до неї, до Ївги, прихилить. Бігатиме він за нею так, як і всі інші бігали… От тоді вже не відіпхне так, як сьогодні відіпхнув! Тоді вже вона попанує над їм!..

І дедалі вона думала, то все більше й більше здавалося їй, що це добре буде до баби Мокрини піти. А що Зінько буває в їх у хаті, то легко буде й дати йому — чи спити, чи з’їсти.

Ця думка розважала її.

Устала, обтрусилася. Тоді підійшла до кринички і вмилася холодною водою, щоб не знати було сліз. Ще причепурилася трохи й пішла. Виходячи з верб, побачила здалека на луці якогось чоловіка — ішов дорогою. Здалося, що Рябченко. Байдуже їй було до його. Перескочила через тин та й подалася ізнов на весілля.

Зінько прийшов до Грицька, як уже всі позбиралися: Грицько лежав на полу з вибитою ногою, а на лаві сиділи Карпо та Васюта. Почали розмовляти зараз же за Денисову справу.

— А бачили? — попитав Карпо. — Денис уже оре пересельську землю.

— Невже?

— Сам бачив. То дожидавсь, боявсь, мабуть, а тепер уже зоеміливсь.

— Це ж виходить — він уже впевнився, що справа на його руч повернеться, — сказав Зінько. — Бо коли б певний не був, то не орав би навмання.

— Ге-ге! Він тепер, з’їздивши в город, так підняв морду, що й кочергою не достанеш! — сказав Васюта. — Тільки треба йому назад її нахилити.

— Провчити їх треба, — промовив Карпо, — провчити наукою доброю, бо порозсобачувалися без міри, немов ті пси.

— Еге, провчиш їх! — одказав Грицько. — Коли в їх отой клятий Рябченко такий мудрий на вигадки, що крізь сито й решето пройде.

— Ну, людина! — крутнув головою Васюта. — Мав вилупиться чорт, та півні заспівали — вродився чоловік. Так тобі й риє, так тобі й крутить, мов той рогатий анциболот у чорториї.

— Васюто!.. — гарикнув Карпо.

— Не буду… їй-бо, не буду!.. Хай йому всячина!.. Васюта замовк, сів і почав крутити білявого вусика.

— Кажи, Зіньку, ти що думаєш? — питався Грицько.

— Як на мою думку, — відказав Зінько, — то підождемо до покрови: у той день йому строк виходить. Коли тоді не здасть землі громаді, то зараз пошлемо жалобу до губернатора.

— А як і губернатор нічого? — спитав Карпо.

— Тоді далі… у санод!.. — одказав Грицько. — Хоч до царя!.. Нехай Зінько пише!

Карпо, сидячи кінець стола і зіпершися на свою кощаву руку велику, похитав головою:

— Ні, не такої їм треба науки, не такої!

— А якої ж?

— Кажіть і робіть уже ви, а як вам не поталанить, тоді і я з своїм словом серед вас озвуся.

Почали гуртом говорити про тую жалобу і таки договорилися, щоб списати її й готову мати, а зараз після покрови, не гаючись, і в губерню.

По цій розмові озвався Грицько:

— От що, братця: позичив я в вас двадцять карбованців… Спасибі вам, що такі добрі, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хліба продав, то спроможен вам оддати.

Витяг гаманця, розшморгнув, добув іззвідти два червінці і положив біля себе на полу.

— Візьміть, спасибі вам, бо сам не встану!.. Візьми, Васюто!

Васюта взяв гроші.

— Е, братику! — скрикнув. — Так не годиться! Ми тобі давали все такими здоровими та білими, та скільки їх надавали!.. Що поки я доніс, так і поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тільки дві маленькі жовтенькі кружалочки! Я так не хочу.

— Бери, яке дають! — одказав Грицько сміючися.

— Ні, не хочу!

— От же й я не хочу! — озвався Зінько. — Щось я надумав, — не знаю тільки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на гроші; хліб зародив, то не будемо бідувати. Мабуть, можна буде нам так обійтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованців, а повернути їх на одну добру дуже штуку.