Калинка мовчав, застуканий зненацька оцим вибухом людської щирості. Наглядач же, зімкнувши рота, підозріло подивився на Калинку.

— Чого мовчиш? Доносити будеш? Тіки знай: ніхто тобі не повірить! На мене не такі пробували капати! Дядько Петро своє діло знаєть, ти йому пальця в рот не клади!.. От… Ну, чого баньки вилупив, зараза смердюча?

Вийшов із камери, щосили грюкнув дверима.

«От дивак!» — стенув плечима Калинка. Він уже жалкував, що отак несподівано урвалася сповідь, а разом і радий був, бо хто його знає: щирі, сердечні слова він оце чув чи слова принади, розраховані на те, щоб заарештований «клюнув» на них, розкрив свою душу. Але ж Калинці хотілося вірити, що наглядач говорив щиро.

Два тижні просидів із хлопцями Калинка. Потім навідався «ліпило», зміряв температуру, і Калинці наказали збиратись до загальної камери.

Взявши пальто, Калинка зупинився, оглянувся на хлоп’ят. Вони сиділи на своєму лахмітті, осиротіло тулячись один до одного, і не зводили з доброго дядька жалісних очей. Федько врешті не витримав, скулився, відвернувсь до стіни, а Микола дзвінко сказав:

— І чого б я ото плакав! Ми ж іще побачимось…

Він теж ледь стримував сльози, оцей мужній Микола, цей терплячий Микола, що не плакав навіть тоді, як слідчий крутив йому вухо.

— Побачимось,— усміхнувся хлопцям Калинка, вірячи й не вірячи в те, що сказав.— Ви ж, хлопці, як вийдете на волю, то напишіть,

Хоч не дуже вірив, що той лист дійде до нього.

Холодний осінній дощ сіконув Калинку в лице, але це все ж було краще, ніж оте підземелля. Калинка ледь переставляв ослаблі, як після тяжкої хвороби, ноги і все ніяк не міг потрапити на більш-менш сухі острівці землі: брьохав просто по калюжах.

— Йди вже, холеро! — квапив його конвоїр, якому теж заливало за шию. А коли Калинка, зупинившись, задер під освіжаючі струмені дощу обличчя, конвоїр зі злістю вилаявся і штовхнув його в спину, Калинка покірно рушив далі, а вода стікала по чолу, щоках, бороді, змиваючи плісняву, що він просяк нею наскрізь.

Його завели до камери великого «казьонного» дому з сірими, понурими стінами та єдиним заґратованим вікном. Ті, що будували в’язницю, понад усе, мабуть, боялися, щоб сонячний промінь не заглянув досередини, тому не тільки вмурували грубезні грати та замазали шибки сірою фарбою, а ще й приладнали знадвору дерев’яні щити — хворобливе немічне світло ледь просочувалось й відразу ж конало, задихнувшись у смороді. Тому й тут вдень і вночі горіла електрична лампочка: тюремне сонце, що вже не вперше зустрічає Калинку своїм жовтим світлом.

В камері було повно людей. Хоч сказати «повно» — значить, не сказати нічого. Камера була напхом напхана людьми, що ворушилися на бетонній підлозі, немов черва, розмовляли, сміялись, лаялись, плакали, стогнали — жили. Тут навіть нар не було: люди сиділи, лежали просто на підлозі, підстилаючи під себе лише те, що захопили з собою із волі.

А в кутку біля дверей, як і належалось, стояла монументальна параша. Цей місцевий божок був ще огидніший од того, що залишився в підвалі, де сиділи Федько і Микола. Сморідне озерце розлилося довкола переповненої посудини, а проте люди підходили до неї, бо куди мали подітися!

Вже згодом Калинка дізнався, що начальство дозволяє спорожняти парашу лише раз на добу: вранці, після сніданку. Це теж був один із засобів психологічного впливу на заарештованих, які не бажали «розколюватись». «Нанюхаються — покірніші стануть»,— цинічно думало тюремне начальство, залучаючи таким чином до своїх вірних спільників і тюремну парашу.

Щойно Калинка зайшов, як у гамірній сморідній камері запала тиша. Десятки сумних, веселих, похмурих, глузливих, цікавих і байдужих очей засвітили на нього.

— Новенький!

— Кий у біса новенький! Не бачиш: бородою до пупа заріс.

— Здоровило.

— Фраєр?

— По якій, браток, статті?

— Та дайте людині опам’ятатись!

Калинка все ще стояв біля дверей, збентежено притискаючи пальто, коли до нього підійшла неймовірно брудна істота, яка не вмивалася, мабуть, з дня народження. В неї були такі тьмяні очі, що Калинка спершу подумав: «Сліпий». Ба ні, істота виявилась досить видющою: дивлячись в очі Калинці, вона почала шастати у нього по кишенях.

Спершу Калинка не боронився. Подумав, що істота оця — офіційна особа, яка має обшукувати кожного новенькою.

— Де табак? — спитала істота, залазячи в другу кишеню.

— Я не курю.

— Фраєр нещасний! — Істота вже тягнулась такою ж брудною рукою до пальта.

— Тут у мене тільки хліб.

При згадці про хліб очі жадібно зблиснули. Вправним рухом висмикнувши старанно загорнену денну пайку, вона розгорнула хустину і запустила зуби в хліб.

Лише тепер зрозумів Калинка, що його просто грабують.

— Пробачте, але ж це мій хліб!

Істота наче й не чула. Чавкотіла, сопіла і на брудній «вивісці» з’явився мрійний вираз.

Тоді Калинка скрутив істоті руку і відібрав надкушену пайку.

— Нащо обіжаєш ребйонка? — пролунав у нього за спиною густий баритон.