Першого ж дня Калинці впав у око літній уже чоловік, який сидів, німий та байдужий до всього, що діялось довкола. Навіть під час сутички Калинки із Циганом він не глянув у їхній бік — сидів, втупившись застиглим поглядом в підлогу.
— Припаяли на повну котушку! — сказали Калинці, коли він, трохи обжившись, поцікавився, що за один.— Сидітиме, поки й зогниє.
— За віщо ж його так?
— Каже, що й сам не знає за віщо. Пришили йому, буцім організував саботаж на військовому заводі.
— Він що, зізнався? — Калинка пригадав, як його катували.
— А хіба їм не все одно!
— Так він, може ж, і справді не винен!
— Та й зелений же ти, брате! Винен — не винен… Попав сюди, то вже винен. Не винен був би — не заарештували б. Чув таке?
Калинка чув. Чув із вуст слідчого — на всі палкі намагання переконати, що він ні в чому не винен… Але ж — на повну котушку! Ціле життя для отієї людини, що сидить, оніміла, не чує й не бачить нічого!..
А другого дня вся камера піднялася на ноги: отой чоловік наклав на себе руки. Коли і як вдалося дістати великого іржавого цвяха: чи підібрав він його, повертаючись з суду, чи ще раніше припас — ніхто так і не дізнався. Десь уночі, дочекавшись, коли всі поснули, він узяв той гвіздок і почав довбати ліву руку, добираючись до вени… Калинка аж застогнав, уявивши, як він довбав свою руку.
А довкола товпилися, зітхали, розмовляли притишено:
— Він її гвіздком і перекрутив…
— І зовсім не гвіздком! Гвіздком тільки підважив… Зубами перегриз!
— Ще й руку на картуз поклав, щоб кров не розтікалась…
«Та замовкніть! Замовкніть» — стогнав, заплющивши очі, Калинка.
— Дивись, і сорочку подер.
— Ану подай… Браття, тут щось написаної
— Та не мни, дияволе!
Зачувши про сорочку і напис на ній, Калинка підійшов знову до гурту. Один з арештантів тримав брудний клапоть тканини. І на тому клапті ворушилися, криком кричали товсті руді літери: «Та будьте ж ви прокляті!..»
— Кров’ю написано…
— Пальцем… Оно і палець у крові…
Того дня усі в’язні були похмурі, знервовані, злі. Навіть блатні не грали в карти. Никали по камері, часто сварились, а Циган чіплявся до всіх, шарпав сорочку на грудях, страшно кричав:
— Сволочі! Гади! Поріжу!
Виматюкав наглядача, і його забрали до карцеру. Калинка полегшено зітхнув, бо з хвилини на хвилину чекав, що Циган почне до нього сікатись.
Сидів посеред камери, біля отого чоловіка з синім пташиним обличчям. Ще вчора, одразу ж після сутички з Циганом, чоловічок підбіг до нього і, вхопивши за рукав, потягнув за собою.
— Ось пішли до мене, біля мене вам буде добре,— казав він, пританцьовуючи поруч з Калинкою.— Ану, дайте місце, ви не бачите, кого я привів? Ви не бачили, як ми побили Цигана?
Щось жалісне і водночас кумедне було в усій слабенькій постаті чоловічка, в його нервових, неспокійних рунах, навіть в отих наївних хвастощах на адресу Цигана. Він говорив і говорив, вертячи на всі боки пташиною голівкою, так, наче чогось дуже боявся, чогось невідомого, що невідступно чатувало на нього і мало схопити, як тільки він замовкне.
— О! Отут уже вам буде добре! Тут таки добре! — сказав чоловічок, показуючи Калинці на вільне місце, де й одному було б тісно.— Тут уже нам буде добре. От добрі люди трохи посунуться, і нам усім буде добре.
Звів на Калинку великі сумовиті очі, повні щирого бажання прислужитись новому знайомому, який побив «отого Цигана», смикнув за рукав:
— Та сідайте ж бо! Не бійтесь, тут вас ніхто не зачепить. Тут усі тільки свої.
Заарештовані потіснились, і місце й справді знайшлось для обох.
— Ви не чули, коли буде амністія? — запитав чоловічок, з надією заглядаючи Калинці в очі.
По тому, як завмерло довкола, Калинка зрозумів, що це не пусте запитання, не таке, що аби запитати. І, щиро жалкуючи, що на волі він не цікавився цим, Калинка винувато відповів:
— Не чув… На жаль, не чув.
— А кажуть, що сам Сталін наказав переглянути справи.
— І що всіх будуть тільки умовно засуджувати… Не чули?
— Не чув,— відповідає Калинка і відчува себе так, немов запереченням своїм він робить щось дуже нехороше і зле.
— Коли Сталін узявся, то він уже до кінця доведе.
— Сталін — як батько: коли розгнівається, а коли й пожаліє… От накаже Калініну написати Указ — Калінін і напише…
— Атож, ждіть Указу, барани безголові! — глузливо озвався високий молодик з світлими злими очима.— А до Сибіру не хочете?!
На нього накинулися гуртом. Лаяли з такою злістю, наче бід нього залежало, дати чи не дати амністію. Молодик же, байдужий до образ, що сипались на нього, сів поруч з Калинкою, дістав крихітний шматочок газети, став крутити цигарку.
— Скажи!.. Скажи!.. Звідки тобі відомо, що не буде амністії? — сікався до нього чоловічок, що привів на це місце Калинку.
Той довго не відповідав. Послинив цигарку, запалив, потягнув у себе дим, з видимою насолодою заплющив очі. Обережно, наче жалкуючи, випустив дим з красиво окресленого рота, сказав, дивлячись у стелю: