— Од товариша Сталіна взнав.— І раптом незлостиво стукнув чоловічка пальцем по голові.— Та заспокойся, Яшо,— все знатимеш, швидко помреш.

Яша наче тільки й чекав на отого шалабана. Втихомирено сів поруч з Калинкою, сказав голосно: «О!> — все те вийшло у нього так смішно, що довкола розреготались.

— О, вони завжди так, — поскаржився Яша без жодної, однак, образи. «Смієтесь? Ну й смійтесь собі на здоров’ячко! — говорив увесь його вигляд.— Від сміху ще ніхто не вмирав». — А ви, пробачте, по якій статті? — запитав він Калинку.

— По п’ятдесят четвертій.

— Ой-ой-ой! — захитався Яша. — Ой-ой-ой, як погано!

— Ну, годі, закаркав! — з досадою обірвав молодик.

— Вам добре, Артисте, отаке говорити, ви звичний, а вони ж недавно із волі,— жалісливо заперечив Яша,

— А вас за що посадили? — поцікавився у свою чергу Калинка.

— Я за що?.. Ха, я за що!.. Я за букву!

— За літеру?

— Хай по-вашому буде отак, як ви сказали, а по-моєму таки за букву.

— Як же можна за літеру сісти?

— У нас усе можна… От не вимовив однієї буковки, мене й посадили… Шьо ви так дивитесь?.. Шьо, ви не знаєте, що є таке місто Сталінг’ад?..— Яша безбожно гаркавив.— Я так і сказав на політінформації: «Сталінг’ад». А той, у кого були довгі вуха, взяв та й написав, що я товариша Сталіна поганим словом обізвав. Йому шьо, бумаги жалко? Він собі пише, і слідчий собі пише, а Яша сидить… Через отакуньку буковку сидить…

— Як ви думаєте, скільки мені дадуть? — запитав згодом Яша, тривожно зазираючи у вічі Калинці.— Люди кажуть, що менше десяти не дадуть.

— Давай поміняємось,— запропонував молодик. Він уже докурив цигарку і тепер сидів, склавши на гострих колінах довгі руки,— Я тобі двадцять п’ять, а ти мені десять.

— Пхе, Артисте, який-бо ви жартівник! — налякано вигукнув Яша і зробив руками такий жест, наче відгортав од себе запропоновані роки.— Нащо мені двадцять п’ять? Носіть їх самі на здоров’ячко!

І знову засміялися присутні. Так, наче й не були у в’язниці. Калинці ж стало моторошно. Моторошно, що й він отак звикне до неволі. «Двадцять п’ять років! — подумав Калинка про молодика.— І він ще може жартувати!..»

Вже уночі, коли полягали спати, Калинка запитав пошепки молодика:

— Артист — ваше прізвище?

Той повернув до Калинки довгасте обличчя, поросле молодою борідкою, так само пошепки відповів:

— Ні, це прізвисько. Мене зовуть Тарас Валько.

— То чому ж вас кличуть Артистом?

— Бо я і є артист. Точніше — був артистом.

Вони лежали на Вальковому плащі, вкриті Калинчиним пальтом, обом уже здавалося, що вони не один день знають один одного.

— Ви чули про п’єсу «Украдене щастя»? — запитав Валько.— Івана Франка.

— Чув, — не міг не всміхнутись Калинка отакому наївному запитанню. Але Валько, здається, не помітив його усміху. Обличчя його було сумне, дві гіркі складочки прорізали чоло.

— От із тієї п’єси усе й почалося… І треба ж було мені прийти на обговорення прем’єри! Адже мене того вечора дівчина чекала. І яка дівчина! А тут наче чорт у спину штовхнув: іди та й іди у театр, там без тебе аж ніяк не обійдуться! От я й пішов — на свою дурну голову…

— Ви в театрі тоді працювали?

— А то де ж… На незначних ролях, всього перший рік. З війни як повернувся, так на сцену й пішов. Закортіло акторського хліба. Зарплата маленька, ціни високі: сидить клята перекупка на базарі і за одного бублика з тебе три шкури дере. А все ж непогано жилося: хоч і голодно, зате весело. Я за кулісами й спав, бо ніде було попервах зупинитись…

Валько заплющив очі, обличчя його стало мрійним і добрим.

— От ви знаєте, за чим я найбільше тужу? — знову розплющив він очі, і такою тугою війнуло з них на Калинку, що в того аж серце зайшлося.— Коли подумаю про оці двадцять п’ять років, то не так життя свого загубленого жалко, як того, що так і не вдасться мені більше вийти на сцену…

— Чого ж, ви ще молодий,— спробував утішити Калинка, та Валько лише поморщився.

— А через двадцять п’ять років?.. Отож-бо й воно… Ну, годі про це… Прийшов я ото на обговорення, сів у першім ряду, слухаю. І не так, як старші слухають: хто куняє, а хто вдає, що куняє,— олімпійські ж боги! Ні, в мене вуха горять, на кожне слово хочеться репліку кинути, щось своє розумне сказати. Врешті не витримав, попросив слова. І відразу ж про свою роль. «За яким це правом,— питаю,— ми фальсифікуємо великого класика української літератури Івана Франка? Хто нам дав право правити його безсмертну п’єсу, яка тисячі разів ставилась до нас і тисячу разів після нас буде ставитись?» — «Дозвольте,— перебиває мене тоді режисер, на це була відповідна вказівка. Вищих інстанцій». Мені б тут і замовчати. Прикусить язика. А я візьми й бовкни: «Та хоч би й самого товариша Сталіна вказівка була, ми однаково не маємо права цього робити!»

Як сказав я оте про Сталіна, всі так і завмерли. Сидять, глянути один на одного бояться, дихати й то перестали. Навіть чутно було, як муха, під перевернутий стакан забравшись, дзижчить. І всі, здається, тільки на неї й дивляться.