Далі Калинка не хоче думати. Йому стає страшно. Боїться втратити віру в людину, яка вже давно стала для нього напівбогом, втіленням найвищої мудрості та справедливості.

Хіба не співав він про Сталіна величальних пісень?

На кожному святі, в колі друзів і рідних, піднімав свого келиха і, натхненно сяючи обличчям, разом з усіма співав оту пісню, що дзвеніла по всій країні:

Выпьем за Родину,
Выпьем за Сталина,
Выпьем и снова нальем!

Хіба не вимовляв він це ім’я на фронті, підіймаючи в атаку людей?

— За Батьківщину, за Сталіна! — кричав щосили Калинка, зводячись назустріч кулям, і коли б осколок чи куля вцілили в нього, то «Сталін» було б останнім його словом. Не мати чи батько, не вірна дружина, а Сталін.

Так де ж ти зараз, товаришу Сталін? Де твої очі, що все бачать, де твоє батьківське серце, що не мине жодної скривдженої двохсотмільйонної дитини своєї, де твої вуха, що повинні прислухатись не тільки до величальних пісень, а й до плачу та стогону скривджених? Чому ти не прийдеш, товаришу Сталін, в оцю в’язницю, у сирий цей підвал, щоб визволити дітей, відновити справедливість, суворо покарати тих, хто поглумився з закону, що ти його записав золотими словами на скрижалях історії?..

Чуєш, всенародний батьку?..

На ранок прийшов наглядач, приніс їжу: денні пайки хліба і по мисці бурди.

— Отут чотириста грамів? — запитав Калинка, зважуючи на долоні глевкий кавалок хліба.

— Бери, що дають! — гримнув наглядач.— Доважка не бачиш?

Доважок, крихітний шматочок хліба, і справді лежав, прикріплений шпичкою до кожної пайки. Пізніше не раз доводилося переконуватись Калинці в магічній силі доважок. Як тільки заарештовані скаржилися начальникові в’язниці на те, що їх обкрадають, він обов’язково питав:

— А доважок був?

— Та був…

— Так чого ж іще вам, паразити, треба? — смикав свого картуза начальник.— Що ви іще, контрики, хочете?

І «паразити», «контрики» замовкали.

Стали снідати. Калинка акуратно розламав свою пайку на три рівні частини, хлопці ж їли без хліба. Сьорбали юшку, не спускаючи голодних очей з чорних кавалків.

— Ви чого ж це, хлопці, без хліба?

— А ми, дядьку, вприкуску,— пояснив Микола.— Спершу ось юшку посьорбаєм, а потім хліб будемо їсти. Так надовше хватає.

І смішно, й сумно стало Калинці від цієї відповіді. «Бідні ви, бідні! Вприкуску…» Узяв свої дві пайки, що залишив на обід та вечерю, поклав перед хлопцями.

— А ви, дядю?

— Їжте, хлопці, та поправляйтесь,— відповів Калинка.— А мені багато не треба: в мене од чорного в горлі пече.

Після сніданку знову зайшов наглядач, скомандував хлопцям іти на прогулянку.

— Я теж піду,— попросився Калинка.

— Тобі ніззя, ти хворий.

— Але ж тут холодніше, ніж надворі!

— Сказано ніззя, значить, ніззя! — розсердився наглядач. І, випускаючи хлопців, бубонів: — І що воно за народ несознательний: ти йому одне, а він тобі друге!

— Ми, дядьку, недовго,— втішив Калинку Микола. Вони обидва стояли вже в коридорі, босоніж, в брудних сорочках та куцих штанях, а худі обличчя їхні були аж зелені в понурому тюремному освітленні. Федько знову кашляв, очі його сухотно блищали.

— Ви хоча б перевели хлопців у сухішу камеру,— сказав Калинка наглядачеві, коли той, вирядивши Миколу та Федька, повернувся до камери.

— Ніззя.

— Чому ж ніззя? Хіба ви не бачите, що один із них зовсім хворий? Зогниють вони тут.

— Ніззя!

Наглядач сердито грюкнув дверима, але йому, мабуть, теж десь пекло, бо згодом знову з’явивсь на порозі.

— Ніззя,— повторив він, але тепер оце «ніззя» пролунало зовсім по-іншому: це скоріше була не заборона, а якась спроба виправдатись перед заарештованим, щось пояснити йому. Наче він підняв холодну та неприступну службову машкару і з-під неї виглянуло обличчя літньої вже людини, посічене зморшками, з прокуреними рудими вусами, що жалісно звисали донизу.

— Ніззя їх у общій камері.

— Та чому ж?

Досада і подив водночас відбилися на обличчі наглядача. Він поворушив пальцями, навіть крекнув, немов ніяк не мір повірити, що от стоїть перед ним доросла людина і не розуміє отаких простих речей.

— Там блатні.

— То й що, як блатні! Хіба вони не люди?

— Хе, люди! — Зневажлива посмішка торкнула вуса наглядача, його, здається, звеселило наївне твердження Калинки.— То вони себе людьми називають. А ми для них фраєри. І ти, і я, всі, вобщем, хто не воруєть…

— То що ж, вони з хлопців злодіїв зроблять?

Наглядач з ще більшим подивом глянув на Калинку, потім плюнув з досадою:

— Ти справді дурний чи тільки таким прикидаєшся?.. Дівчат собі, от кого вони з хлопців цих зроблять!

Калинка аж здригнувсь від огиди. А наглядача немов прорвало. Ступив до камери, зашепотів, гаряче, схвильовано, поспіхом:

— Думаєш, мені з медом на цій триклятій роботі? З медом? — допитувавсь він, з ненавистю дивлячись на Калинку.— Хто я для вас? Звір, катюга… А що в цього катюги теж серце живе, то вас не обходить! Воно в мене, може, кров’ю сто разів за день обливаються, а ти — мовчи. Мовчи і не диш. Слухай начальство і дєлай. Мовчки все дєлай… То скіки ж мовчати? Доки всіх пересадять та по тюрмах погноять?.. От за дітей уже взялися. Це що, уже й діти ворогами народу стали? Скоро й з пелюшок хапати почнемо. Од маминої цицьки та сюди, у підвал, у сирість оцю, за решотку!.. Ти думаєш, я не бачу?.. Я все бачу! Бачу, та мовчу… От…