— Вони? — запитав військовий.

— Та, власне, вони…— пробелькотав учитель.

— Гарні хлопці! — весело сказав військовий. І запитав: — Прокататися хочете?

Микола та Федір швидко перезирнулися і, ще не вірячи у таке щастя, швидко відповіли:

— Хочемо.

— Тоді сідайте до машини,— гостинно запросив військовий. І коли хлопці, тримаючи в руках батоги, полізли до машини, звернувся до вчителя: — Попрошу й вас з нами проїхатись.

— Та я, власне…— забелькотав знову вчитель, але військовий взяв його твердо під лікоть:

— Сідайте, сідайте!

Військовий не збрехав: прокатав хлопців навіть далі, ніж вони сподівались. Завіз їх, наляканих, босих, у полатаних сорочках та пошитих з німецької шинелі штанях, до оцієї в’язниці. Хлопці так і вийшли з батогами в руках, і, коли суворий вусатий дядько наказав залишити батоги, Федько щосили стиснув пужално:

— А з чим же я корови пастиму? — чим до сліз насмішив присутніх.

Батіг таки відібрали, і Федько дуже переживав, щоб його десь не загубили.

— А вчитель? — поцікавивсь Калинка.

— Панас Юхимович? Так його ж теж посадили! Правда ж, Федю?

Той кивнув, що правда,

Потрапивши до камери, хлопці спершу часто плакали, а потім обвиклись. Тільки весь час мерзли та дуже хотілося їсти. В останній час Федько став кашляти, особливо на світанку, і не давав Миколі виспатись.

— В грудях болить? — запитав Калинка.

— Та-а… Як кашляю…

— А ти просився до лікаря?

— Навіщо ж йому проситися? — відповів за товариша Микола.— Він зовсім здоровий. То в нього, дядьку, од сирості кашель. От як нас випустять, в нього кашель одразу пройде… Правда ж, Федю?

Федько ствердно кивнув головою. Він дуже вірив у те, що як тільки вийде на волю, та пробіжиться лугом, та лясне раз-вдруге батогом, то де й дінеться оцей набридливий кашель. От тільки б батіг отой повернули, не загубили. Адже я його, дядьку, сам плів, а пужално он з якої вишні вирізав — тиждень мережив! Там такий, дядьку, батіг, що в одному кінці села ляснеш, а в другому голови пригинають!..

— А все ж лікареві треба показатись,

— Та-а…— тягне Федько, і жовті щоки його покриваються блідим осіннім рум’янцем.

— А нас, дядьку, вже й на допит водили! — похвастався Микола, не спускаючи з Калинки чистих очей. Шморгнув кирпатим носом, всіяним густим ластовинням, заховав ноги в лахміття.— Та все по одному. Аж чотири рази… Там дядько вреднющий такий…

— Чим же він вреднющий?

— А як що, так за вухо… Крутить вухо й сичить: «Розказуй, щеня, хто вас листівки збирати навчив? Учитель?» Так накрутить, що вуха стають як балабухи. Правда ж, Федю?

І знову ствердний кивок головою.

— Та я не дуже боюся, не на такого напав,— продовжував Микола.— Він крутить, а я верещу… Крутить, а я тільки верещу. Я, дядьку, терплячий. Колись як стрибнув на косу та розпанахав ногу, то й сльозини не зронив. От спитайте Федька… А Жовтневі свята скоро будуть? — зненацька запитав він.

— Навіщо тобі?

— Кажуть, що на Жовтневі білий хліб даватимуть.

— Хоч би чорного вволю дали,— сумно промовив Федько.

— Еге, чого захотів! — заперечив Микола.— Хіба тобі не казали, що на волі зараз голодовка?

— Та казали ж,— погодився Федько, і замовк, і вже більше не вимовив і слова. Сидів, зсутулений, склавши на колінах руки, постарілий на багато років, з скорботним худеньким обличчям, а великі, повинуті смутком очі його тихо сліпли, наче не бачили вже ні Миколи, ні оцього бородатого дядька, ні сирої похмурої камери.

Полягали спати. Послали лахміття, вкрилися пальтом Калинки. Калинка ліг від стіни, Федько посередині, Микола скраю. На Федька напав кашель, він щосили стримував його, струшуючись сухим гарячим тілом,— боявся розбудити сусідів. Микола теж довго не засинав, все тихенько зітхав та ворушився. Врешті звів голову, сперся на лікоть, повернувсь до Калинки:

— Дядьку, ви не спите?

— Не сплю.

— Ви не бачили: картоплю вже копають?

— Та, мабуть, копають.

— Оце б напекти картоплі! — мрійно промовив Микола і подивився на Калинку так, наче від того, погодиться Калинка чи не погодиться, здійсниться його бажання.— Ми з Федьком завжди картоплю копали. Нариємо повні поли, а тоді розпалимо багаття — і в жар… Ви пробували, дядьку, з багаття картоплю?

— Пробував,— відповів тихо Калинка, і в уяві його запалахкотіло веселе багаття, запашів іскристий жар, з якого бери, вигортай обвуглені картоплини з такою смачною, духмяною серединою! І то нічого, що вугілля та попіл хрумтять на молодих зубах, що уже в сажі і губи, й носи, бо що може бути смачніше од картоплі, спеченої в багатті! — Пробував,— повторює Калинка і обертається до Миколи: — А ти спи, хлопче, спи…

Микола заплющує очі. А Калинка дивиться на стелю, завішану брудним павутинням, колисає сумні, невтішні думки. Вони не дають йому спокою, невідступні, гнітючі, схожі одна на одну, як посестри-каліки.

Думав про хлопців, їм не більше п’ятнадцяти років, обоє ще діти. То за яким правом їх укинули до в’язниці? В оцей вогкий, холодний підвал, де можна згнити заживо і де один з оцих хлопців уже почав загнивати. Хто їм дав право порушувати Конституцію, наші добрі гуманні закони, глумитися з них? І хто вони такі, оці всі стражі порядку, що тримають за ґратами дітей і спокійно дивляться в очі своїм дітям? Засліплені підозрою до всього живого фанатики чи вороги Радянської влади, які свідомо топчуть закони, щоб викликати в народі незадоволення? Так невже ж оті, що вгорі, ке знають нічого? Не чують, не бачать, не підозрюють навіть, що коїться за товстими стінами оцих похмурих будинків з заґратованими вікнами? Невже Сталін не знає нічого?..