Мав звичку довго роздивлятися один і той самий предмет — байдуже, була це людина чи шмат одежини. Дивився невідривно, пильно, зрідка скліпуючи синюватими повіками, доки потривожений отим важким поглядом в’язень починав лаятись:
— Ти довго будеш своїми баньками чортячими світити? В писок захотів?
Здригавсь, наче зі сну, відводив очі, а за хвилину вже впивався ними в когось іншого.
Якось Калинка, зловивши на собі його застиглий погляд, запитав:
— Ви давно тут лікуєтесь?
Сусід неспокійно ворухнувся, і Калинка, який уже не раз стежив за ним, знову подумав, що в нього обличчя, як у мумії. Засушене, позбавлене м’язів, непорушне обличчя мерця, вийнятого на світ божий з тисячолітньої могили.
Тільки очі й жили на тому обличчі. Глибоко запалі, приховані високим надбрів’ям, вони весь час горіли похмурим вогнем, так, наче там дотлівала душа цієї людини.
Калинка вже подумав, що сусід не почув його, коли той ще раз ворухнувся, розтулив сірі вуста:
— А нащо лікуватись?
Голос глухий, надтріснутий, немов його щойно щосили здушили за горло.
— Як — нащо? — здивувався Калинка.— Щоб видужати.
— А нащо видужувати?
Калинка не знав, що відповісти. Тоді сусід глухо забубонів:
— От… лікуються, хочуть жити. А однак всі помруть. І ти помреш, і я, і отой, і отой: ніхто звідси не вийде. Чув: кроликами нас зовуть? Кролики і є. Живемо, поки дають… А прийде час, стукнуть межи вухами, і кінець…
Він замовк і цілий день не проронив уже жодного слова. А вранці Калинка знов відчув на собі важкий його погляд і, як тільки обернувся, зустрівся очима, сусід знову заговорив, так, наче й не було отієї добової паузи:
— Лікуватись! А нащо лікуватись? Ось дивись,— показав на лисого чоловіка,— все заяви пише. А для чого? Надіється, що до Сталіна його заяви дійдуть? Та він давно уже в те сам не вірить.
— От і неправда твоя, і неправда! — заперечив чоловік, неспокійно поводячи головою.— І вірю, і вірю!
— Віриш?.. Обдурюєш ти себе, а не віриш! Пишеш, пишеш, а листами твоїми наглядачі задниці свої підтирають.
— От і неправда твоя, і неправда! — ще палкіше заперечив чоловік.— Не посміють вони цього робити.
— Вони? — перепитав похмуро сусід, і щось подібне до усміху скривило його безкровні вуста.— Вони все посміють, для них законів немає. От візьмуть тебе за вуха, стукнуть молотком по потилиці…
— От і неправда твоя, і неправда! — вже з сльозами на очах вигукнув чоловік.— От він завжди так,— звернувся він за підтримкою до Калинки.— Нічому не вірить. А я вірю! От побачите, дійдуть мої листи до Сталіна — все враз зміниться!
— Атож, дурному молитись…— презирливо мовив сусід та й, одвернувшись од чоловіка, знову зупинив на Калинці понурі свої очі.— Живуть і самі не знають, для чого. Травицю скубуть…
— Однак ви ж теж живете! — не витримав Калинка.
— Я скоро помру,— переконано відповів чоловік.— І ви помрете. Всі помруть! — додав він з похмурою насолодою.
Калинка більше не підтримував розмови. Щось таке гнітюче було в цьому чоловікові, що й справді, дивлячись на нього, не хотілося жити.
— І той он помре,— буркнув, наче проснувшись, сусід.— Ич, замітає! Отак і домете до своєї могили.
Калинка глянув туди, куди показував сусід. Там вимахувала мітлою згорблена істота в подертому рам’ї, що було схоже на брудне пір’я пом’ятого птаха. Коли постать наблизилась, Калинка міг роздивитися високе чоло під копицею сивого волосся, що взялось ковтюхами.
— Хто це? — поцікавивсь Калинка.
— Академік,— відповів байдуже сусід. Помітивши, як здивовано звелися Калинчині брови, хмикнув.— Не віриш, що й таким пташкам обламують крила? Зараз побачиш…
Діждавшись, поки дідок порівнявся із ним, сусід простягнув руку, запитав глухим своїм голосом:
— Ти — хто?
Дідок здригнувся, притиснув до себе мітлу. Звів на Калинчиного сусіда насторожені очі, зацьковано пересмикнув плечима.
— Хто ти? — вимогливо повторив сусід.
— Я — академік,— тихо відповів дідок, притискаючи до себе мітлу.
Навколо завмерли, повитягували шиї. Видно, не вперше відбувалось оце видовище.
— Який же ти академік, коли ти з мітлою? Гівно ти, а не академік!
— Я академік! — вперто повторив старий.
— От бачиш,— звернувся сусід до Калинки.— Каже, що він академік. А все одно ж помре…
— Я академік!
— Ну, добре, ми віримо: ти академік,— сказав хтось примирливо. Але дідок уже не міг заспокоїтись. Кинув мітлу, стискав маленькі кулачки, погрожуючи невідомо кому.
— Академік я! Академік!
— Навіщо ви його так? — спитав Калинка сусіда. Той ще більше насупився, буркнув своє: «Всі помремо»,— одвернувсь од Калинки. Дідок же пожбурив мітлу, вибіг з барака.
— Тепер із тиждень не замітатиме,— зауважив хтось із хворих.
— Амбітний старик!
— Навіщо ж його отак ранити? — запитав знову Калинка, вражений безглуздою сценою.
— Ех, милий, хіба ми кого ранимо! Життя наше прокляте ранить!
Хворі знову поверталися до своїх розмов, про академіка вже нагадувала тільки купа недометеного сміття та мітла, а Калинка все думав про нього. І про нього, й про свого понурого сусіда, про всіх оцих змучених не так хворобами, як неволею людей, яким довго іще буде домівкою похмурий барак, та нари, та вузенький прохід поміж ними, та гола, витолочена тисячами ніг площа, з вартовими — «попками» на триногих вишках довкола. І так тоскно, так незатишно стало Калинці, що він уже ладен був погодитись із сусідом своїм, що «всі помремо, всі знайдем тут могилу…».
От і настав час попрощатись із Калинкою. Однак сперш, ніж потиснути велику добру руку його, хочеться розповісти про ще одну подію, без якої розповідь оця була б неповною.
Сталося це вже після того, як Калинка, реабілітований, повернувся до рідного міста і знову працював в інституті. Одного разу, повернувшись додому, він побачив у себе на столі повістку: викликали до військкомату.
Він був щиро здивований цим викликом, адже його зняли за станом здоров’я з військового обліку, а старенька мати його, яка переїхала жити до сина із села, неабияк налякана. З того дня, коли син не повернувся з відрядження, вона все чекала нової біди, змученим серцем своїм не сприймаючи тих радісних змін, що очищали повітря країни од підозри і страху.
Калинка, як міг, заспокоював матір, але вона його таки не послухалась: вдягла тепле пальто, взула валянки та й пішла потай за сином. І простояла у під’їзді навпроти військкомату, доки син вийшов звідти живий та здоровий.
Калинку запросили на четвертий поверх, і там йому майор вручив медаль та посвідчення. Калинка простягнув був руку та й відсахнувся: на лицьовій стороні медалі чітко виступав профіль Сталіна.
Потім Калинка вертався додому, тримаючи кругленький шматочок металу з барельєфом людини, якій колись так вірив, як не вірив нікому, і яка так підступно зрадила святу його віру. В першому сквері сів на лавку, розтулив долоню, і шматочок металу, зігрітий його теплом, став поволі холонути, і покривався сизуватою мертвою памороззю барельєф вусатої людини з вузьким злим чолом.
1960–1988 рр.