— Ти хотіла сказати — наша сакура, Кьоко-сан?

— Так, наша, Тадасі-сан… Любий мій. Ходімо.

З вузенького коридора Окуно потрапив до просторого приміщення. Стеля по периметру підсвічена лампами денного світла, підлога із сірого пластика почовгана ступнями роботів. Ні меблів, ні якихось інших речей, звичайно, нема. Порожньо й голо. Прямо перед ним у стіні чорніло два прямокутники входів.

Окуно озирнувся, прислухався.

Десь далеко-далеко щось стугонить, створюючи рівномірний шумовий фон. Якщо напружити слух, то можна розрізнити окремі звуки — клацання, плюскіт, вібрацію. Все це йому знайоме з того часу, коли він працював тут інженером внутрішньої служби. Тепер обов’язки по внутрішньому обслуговуванню виконують виключно роботи. Унікум видалив із своїх секцій людей — тепер Окуно розуміє чому. Збагатившись людською наукою й навчившись самостійно розвивати знання, Електронний Мозок вирішив стати цілком незалежним, автономним. Страх? Можливо. Звичайно ж, роботи надійніші, ніж люди. Запрограмовані на швидке й точне виконання наказів, позбавлені емоцій і здатності думати, хіба вони не забезпечують технічного нагляду за незчисленними секціями, контурами й каскадами Мозку?

Ну, що ж, інженер Окуно Тадасі зараз теж стане роботом — аби дістатись до життєво важливих центрів Мозку. А тоді… О, тоді він зуміє нейтралізувати проклятущого Унікума!

Окуно аж зажмурився, уявивши рубильники на великому мармуровому щиті в залі енергостанції. Кілька ривків, і живлючий струм перестане надходити в жадібні кабелі, трансформатори, провідники й напівпровідники Мозку, зникнуть силові поля… Електронний узурпатор одразу перетвориться на купу металу, ізоляції, пластика… Найперше треба буде вимкнути систему безпеки, а тоді…

Загупало, до приміщення почали заходити роботи. Чулося специфічне дзижчання їхніх моторів — наче сюди набилося безліч комарів. Роботів було досить-таки багато, але жодного зіткнення Окуно не помітив. Сходились, як добре вимуштрувані солдати. Вишикувались у дві лінії — почався профілактичний огляд. В кожній парі роботи по черзі оглядали один одного, перевіряючи і голови — приймально-передаючий пристрій, і ноги — несучі механізми, і руки — інструменти. Контакти зачищалися, ненадійні запобіжники замінювались.

Покінчивши з профілактикою, роботи поставали навпроти своїх виходів і так заклякли. Тільки сприйнявши імпульс-наказ, кожен з них оживе й піде виконувати свої обов’язки.

Окуно мусив замінити когось із роботів. На ньому вже була така сама пластикова роба, треба тільки взяти «голову». Інженер підійшов до ближчого робота, чіткими, розрахованими рухами швидко зняв приймально-передаючий пристрій і надів його собі на голову, притуливши клеми до своїх вушних мікрофонів. Тепер він сприйматиме сигнали… А чи розшифрує?

Йому потрібно було лише хвилину, щоб віднести безголового робота в коридорчик, де ховався сам, покласти під стіною й повернутися на його місце. Стояв і думав. Котрийсь із членів підпільного комітету спитав: «А ви усвідомлюєте, на що наважуєтесь?» О, так, тепер він усвідомлює… Як вчасно Кьоко увійшла в його життя — поки він не отупів остаточно й безповоротно, поки не втратив здатності мислити! Унікум… Зажди, ось тільки дістануся до мармурового щита…

Сигнал продерся до його свідомості сіткою імпульсів, розібрати які важко було. Окуно без вагання рушив за тими роботами, що прямували в бік енергостанції. Метрів через сто тунель поділяється надвоє, ліворуч — до залу. О, повернули туди!.. Йому загупало в скронях, стало важко дихати. Близько, близько… А куди ж вони — хіба не в зал?! Ну, що ж, це може, й краще… Інженер звернув у широкий прохід, і в вічі йому сяйнув відблиск мармурових стін. Щось було холодне й урочисте в цій білій кам’яній геометрії. Тихо. А чому, власне, так тихо? А джмелине гудіння високої напруги?.. Рубильники! Де ж рубильники?!

В якомусь заціпенінні Окуно мацав очима стіни. Ні щита, ні рубильників ніде не було! Переробив, клятий, замурував… Бач, остерігається! А чого, чого йому остерігатися? Ух…

Вдарив кулаком по білій стіні і, навіть не відчувши болю, кинувся геть.

Шогі! Унікум вирішив провести матч в шогі[3] з новою математичною машиною «Піфагор». Фігурами у грі мусили стати сорок найкращих у Токіо гравців. Може, Унікум захворів на марнославство, а може, тільки хотів принизити людей.

Кьоко страшенно зраділа, почувши про цей матч, а зараз, перед його початком, дуже хвилювалася. Ходила по своєму тісному боксу туди й назад, немов міряючи килим, нервово стискувала пальці і раз у раз поглядала на хронометр. Очі їй блищали, на білих щоках проступив рум’янець. Міка все водила поглядом за мамою, а тоді усміхнулась і почала крокувати разом з нею, стараючись забігати наперед.

— Ах ти, моя сакура!

Вхопила доньку на руки, пригортала, притискувала до грудей.

Міка, обнявши маму за шию, спитала:

— А коли ми підемо в сад?

— Підемо, підемо, вже недовго чекати!

Нарешті спалахнув екран. Кьоко сіла на килим, підібгавши під себе ноги. Міка вмостилася поруч і, наче відчуваючи напругу моменту, сиділа притихла, не по-дитячому зосереджена.