— В останні дні вона була якась не така, як завжди, — задумлива, мовчазна. Часто блукала по тунелях… Я передчувала: щось станеться, от і сталось…
Загадала загадку мала! Окуно міркував уголос, прикидав, аналізував різні варіанти. Кьоко не полишала думка про нещасний випадок, і вона знову починала плакати. Окуно Тадасі заспокоював, як міг, а потім запропонував піти на пошуки.
Кьоко із вдячністю поглянула на нього, пішла за ширмочку і швидко перевдяглася в кімоно.
Головний тунель, незважаючи на те, що вже була пізня година, повнився шумом і гамом. Рухомі доріжки несли кудись тисячі людей, лунала музика транзисторів, фільмових реклам, і все це через кожну хвилину покривав гуркіт електропоїздів, що пролітали за невисокою легкою загорожею. Хіба в цьому тлумі знайдеш дитину? Кьоко прихилилася до Окуно Тадасі, наче й сама боялася загубитися в безконечному людському потоці.
— Маленька моя вишенька… — шепотіла Кьоко. — Ой, горе…
— А де вона останнім часом блукала? — спитав Окуно.
— Побіля станції Мейді.
Подалися туди. Зійшли із стрічки тротуару на бетонований перон.
Станція нічим особливим не примітна. Сірі стіни з рекламними плакатами і схемами ліній метро. Перехід на другий бік попід колією.
— І часто вона сюди приходила? — озирнувся навколо Окуно.
— Частенько.
— Що її тут приваблювало — не казала?
Кьоко зупинилась, приклала пальці до губів.
— Заждіть, Окуно-сан… Я їй часто розповідала про сакуру… Міка все допитувалась… З цієї станції колись був вихід до саду Мейді. А там — сакура…
— І ви допускаєте, що Міка-тян могла…
— А що? — Страшна здогадка блиснула в очах Кьоко. — Це ж дитина!
Окуно Тадасі довго стояв мовчки. Якщо мала якимось чудом вибралася на поверхню… то яке чудо зможе врятувати її? Вона вже одержала безліч рентгенів… Але де вона знайшла вихід?
Пішли до сходів, якими токійці колись заходили до станції. Тепер прохід тут перекрито пластиковим щитом — Окуно добре це знає. Шкода, що тут темно, певне, можна б було помітити сліди в поросі…
— Окуно-сан! — скрикнула Кьоко, стиснувши йому ліктя. — Он, погляньте…
Тадасі підвів голову і побачив щілину. Вузенька тьмава вертикаль відділяє щит від чотиригранної колони. Відсунуто!
Зійшли на кілька сходинок і виразно відчули потік повітря. Окуно кинувся вгору, притиснув долоні до щита і легко присунув його до колони — перепинив потік отруєного радіацією повітря. Обіперся спиною об щит, чомусь провів долонею по обличчю. Кьоко підійшла до нього впритул, аж він відчув її гаряче дихання.
— Пустіть, Окуно-сан, я піду за нею…
Розкинув руки, заступаючи їй дорогу:
— Божевільна! Загинеш!
— Ну й що? — навдивовижу спокійно обізвалась Кьоко. — Разом з нею… моєю вишенькою… А нащо мені це довічне ув’язнення? Пустіть…
— Не пущу! Треба взяти респіратори… Кьоко-сан, респіратори!
Вона стиснула йому плечі, намагаючись відштовхнути вбік:
— Я бігом! Ухоплю її на руки… Тадасі-сан, кожна мить дорога!
— Ну, тоді от що — лишайся тут, я сам…
Окуно відсунув щита і кинувся в прохід — угору, на поверхню землі. Його обдало теплим, вологим повітрям, серце одчайдушно билося, і він подумав: «Невже це я? Безглуздя!»
Кьоко бігла слідом за ним, але ніяк не могла наздогнати.
Срібляста ніч вкутувала безлюдне місто — певне, десь там, за темною стіною парку, зійшов місяць. Була німа, непорушна тиша, і ці двоє не могли бодай сколихнути її, наче не ступали по гравію, що встеляє широку алею, а линули безтілесними тінями.
Кьоко таки наздогнала Окуно, простягла йому руку, і він з готовністю взяв її, ніби чекав цього. Ішли мовчки, притулившись одне до одного. І ця алея, і темні хащі обабіч, і висока арка, складена з величезних стовбурів, — усе було, як уві сні. Кьоко здавалося, що вона вже переживала це в якомусь маренні.
— Окуно-сан…
Він повертає голову і мовчки дивиться на її витончений профіль, якесь невиразне, але до щему хвилююче почуття охоплює все його єство.
— Окуно-сан…
Він обережно стискує її ніжну долоню, шепоче:
— Тихо, тихо, Кьоко-сан…
Шепоче і думає: яким числовим кодом і хто зміг би передати оцей, саме оцей стан душі?
Попереду забовваніли розмиті сутінками контури легких храмових будівель. Окуно Тадасі вийняв блокнота, написав кілька ієрогліфів. Одірвавши аркушик, підійшов до найближчого куща і примостив його між гілками. Кьоко все це спостерігала мовчки, а коли папірець забілів на темному тлі дерев, спитала:
— Нащо це ви, Окуно-сан?
— То молитва.
Неширока доріжка повела їх у гущавину, йшли, знову взявшись за руки, дослухаючись нічних шерхотів.
Якось несподівано дерева розступилися, розійшлися в боки, і перед Кьоко та Окуно сяйнула галявина. Залита місячним світлом, вона дуже контрастувала з темрявою парку. Білим видивом посеред неї стояла розквітла сакура. Яка ж вона казково гарна!.. І біля неї — маленька постать Міки. Простягла рученята перед собою — наче вимолює щось — і ходить навколо вишні.