Окуно дав Кьоко бінокля.

— Подивись.

Кьоко довго приглядалася, потім опустила бінокля й зітхнула:

— Ї в поїздах нікого нема… І в автобусах… Анікогісінько, жодної живої душі!

— Так, місто зовсім безлюдне.

— То навіщо ж він підтримує увесь оцей рух? Який в цьому сенс?

— Не знаю, Кьоко-сан.

— Якась безглузда гра, маскарад. Мертве місто… Я більше не можу, Окуно-сан…

Вулицею мчали автомашини, та Окуно і Кьоко вирішили й назад добиратися пішки. Ішли мовчазні, пригнічені, наче з похорону.

Вулиці повнилися шумом шин, вуркотанням моторів, але всі ці звуки тільки посилювали враження мертвої тиші, що налягла на велетенське місто. Безлюддя — ось що гнітило!

Біля Отані-готелю Кьоко зупинилася. Велика споруда була вщерть залита яскравим світлом. Просторий хол, засланий величезним червоним килимом, дихав пусткою. Кьоко чомусь закортіло походити по цьому килиму, відчути його м’якість.

Прозорі двері самі розсунулися перед ними. Та як тільки Кьоко і Окуно зайшли всередину, їх зненацька оглушив голос динаміка:

— Хто посмів ігнорувати заборону? Покажіть картки!

Скрипучий нелюдський голос наче вразив їх шротом.

— Тікай, — шепнув Окуно, — мерщій…

Кьоко кинулась до дверей, вони пропустили, і її тінь майнула по круглому під’їзду вниз.

— Картку!

Рука Окуно Тадасі вже шарпнулася до кишені, та в останню мить він відсмикнув її. «Покарання неминуче й тяжке. А в респіраторі — хіба пізнають? Тікати, тікати!..»

Кинувся вслід за Кьоко, та прозорі двері вже були заблоковані. Ударив плечем — біль обпік його, а двері й не зрушились.

— Спроба втекти обтяжує провину!

Динаміки обстрілювали його з усіх боків. А він гарячково обмацував поглядом стіни: де вимикається світло? Побіг до ліфта — тут двері послужливо відчинилися, і він мало не вскочив до кабіни. Це ж пастка, пастка! Сховався в тінь за чотиригранною колоною, притулився до неї спиною, завмер.

Шалено калатало серце, йому не вистачало повітря. Часу мало, зовсім мало. Кілька хвилин — і прибуде залізна команда… Роботи нещадні. Може — сходами вгору? На дах? Безвихідь, безвихідь… А фотоелемент не помічає, бо тінь. Триматися тіні… тіні…

Тільки тоді, коли почувся рев двигунів вертольота, а біля під’їзду загрюкала страхітлива танкетка, Окуно вирішив нарешті, куди тікати. В сад! Адже біля цього готелю — сад, і, здається, на виході до саду двері не автоматичні.

— Стій! Злочин…

Окуно уже вскочив у вузький напівтемний прохід, перебіг хол, а ось і вихід! Штовхнув двері й опинився на площадці, всипаній гравієм.

Сад освітлений, але від кущів і дерев пролягли чорні тіні — тут можна сховатись! Злочин? Який злочин? Чому злочин? Адже якщо радіація… Йому ж самому…

Упав під кущем побіля струмка, відчув, як тіло сприймає тепло нагрітої за день землі. Трава теж була тепла, сонно плюскотів струмок. Це потроху втихомирювало серце. Окуно Тадасі стежив за гострими зблисками ліхтарів у холі готелю й міркував, що ж діяти далі. Двері в сад вони, безперечно, швидко знайдуть, і тоді…

Нараз він згадав, що колись, ще маленьким, бачив тут металевих коней…

Підвівся й, ховаючись у тіні, подався в глиб саду. Зняв респіратора, кинув у траву.

Ось бронзовий кінь із стригунцем — підняті голови, нашорошені вуха, підняті хвости. Тварини наче стривожились тим, що тут відбувається, — з усіх боків гострі ножі синюватого світла панахають сутінки, чути важке гупання металевих ніг. Одним ривком Окуно скочив на бронзового коня, правою рукою вхопився за гриву, ліву відставив убік і в такій позі закляк, наче й він вилитий із бронзи.

Роботи нишпорили по саду мовчки. Окуно бачив, як один з них нахилився й підняв з трави його респіратор. Підніс до свого об’єктива, потім поклав до бокової сумки і подався вздовж струмка. Ще два, освітлюючи кожен закуток, поволі наближалися до його сектора.

«Хоча б не світили в обличчя… — думав Окуно Тада-сі. — Кліпну очима — пропав. Зворухнувся… Ні, ні, витримати, закам’яніти!»

Світло двох рефлекторів — наче синюваті мечі. Прокляті роботи так і розмахують ними, ніби заповзялися постинати все живе.

Наближаються…

«Статуї сліпі. Заплющу…»

І цієї миті світляні мечі полоснули його по обличчю. Проміння було таке інтенсивне, що навіть перед заплющеними очима попливли, закрутилися оранжеві кола. Мить, друга — і вони почали тьмяніти, розпливатися…

Відійшли? Окуно не зворухнувся доти, доки не почув, як віддалялось гупання важких, нелюдських кроків.

Через деякий час почулося ревище моторів. Подаленіло, приглухло.

Окуно Тадасі скочив з коня, погладив йому бронзову гриву і, сторожко озираючись, подався з саду.

Кьоко чекала його на підземному пероні. Як тільки побачила, що він вийшов із сутінок і змішався з натовпом, — кинулась навстріч, розштовхуючи людей, простягаючи до нього руки.

— Нарешті!.. Я так тривожилась… Сакура моя спить, от я й вийшла…

Окуно провів язиком по своїх пошерхлих губах, з усмішкою спитав: