Хоча Міка майже нічого не розуміла з того, про що розповідав Окуно-сан, сиділа тихо й уважно слухала. Розповідь, мабуть, більше адресувалася її мамі, а може, інженер просто міркував уголос, щоб і самому розібратися в ситуації.
— Це щастя, що Унікум вчасно помітив загрозу нашому життю й поселив нас у надрах землі, дав такий надійний захисток.
— Окуно-сан вдоволений цим захистком? — прохопилася Кьоко, пильно поглянувши йому в вічі.
Тадасі розгубився і в першу мить не знав, що сказати. Невже й вона з тих, що ото вимагають: «Неба і сонця»? Чи, може… провокація? Адже за такі думки… Цікаво, чи тут не ввімкнуто магнітозапису?.. Хоча, власне, з її запитання ще нічого не випливає…
Кинув погляд на її бліде обличчя — красуня! — і острах та побоювання одразу зникли. Зітхнув і розважливо сказав:
— Ну, знаєте, Кьоко-сан, як на це подивитися… Рівень жорсткої радіації в атмосфері — смертельний для людей…
— Але ж міг бути інший шлях, інше розв’язання проблеми! — Кьоко підвелася, випросталась.
«Це на неї щось найшло, — подумав Окуно Тадасі. — А казала про малу…»
— Який інший варіант? — спитав.
— Ну, хоча б… Коли вже це такий унікальний розум, то чому він не знайшов способу нейтралізувати радіацію? Загнати людей під землю — для цього не потрібно було напружувати свої електронні синапси! — В її голосі чулося не тільки роздратування, а й іронія, насмішка.
— Унікум досліджує, аналізує, шукає. Це не така проста проблема, як вам здається. А переселення — тимчасовий, запобіжний захід.
— Друге покоління живе під землею! — Кьоко розпалилася, на блідих щоках з’явились рум’янці, очі заблищали. Трохи помовчала, оглядаючи його знічену постать, а тоді випалила: — Ми хочемо неба і сонця!
Неначе гримнув електричний розряд — ось воно те, про що здогадувався й чого побоювався Окуно Тадасі: Кьоко належить до підпільного руху… Яка наївність — протестувати проти Електронного Мозку! Ніби ця науково-технічна система стала якимось узурпатором…
Окуно Тадасі поставив дівчинку на підлогу, мовчки встав і, ще більше сутулячись, рушив до дверей. Дитина кинулась до нього, вхопила за поли піджака і спитала:
— Окуно-сан, а чому Унікум такий нехороший? Окуно вийняв з кишені кілька цукерок.
— Ось тобі від дідуся Унікума. Він добрий, він піклується про дітей…
Виходячи, кивнув на прощання, господиня теж мовчки вклонилася, кинувши на нього зухвало-відчайдушний погляд, і Окуно Тадасі зрозумів, що ця жінка вже нічого не боїться.
Минуло кілька днів (дні і ночі в підземеллях розрізняли за інтенсивністю освітлення тунелів, сигналами про закінчення роботи тощо), і Окуно Тадасі відчув, що йому бракує товариства Кьоко. Повернувшись із служби, нудився, безцільно тупцяв у своєму боксі. Кьоко турбувала уяву, притягувала думки. То уявлялися її щоки з продовгуватими ямками навскіс, то спливала її усмішка, то вчувався її грудний голос: «Ми хочемо неба і сонця!» Кьоко-сан… Може, вона думає, що він сповістить про неї в КС?[1] Ех, не знає вона його…
Окуно Тадасі сам собі не наважувався признатись, що пристрасно бажає, щоб Кьоко полюбила його. Старий парубок, він не зазнав справжнього почуття, але здогадувався, що воно можливе, що навіть в їхню жорстоку епоху воно не зникло. Здогадувався і… чекав. Краса Кьоко якось ніби паралізувала його волю, і він не наважувався заговорити про свої почуття чи хоча б натякнути їй. А тепер, після такої небезпечної розмови… тунель, що з’єднував їхні житла, завалено страхом і підозріливістю. В тісних підземеллях люди ще дужче роз’єдналися, віддалилися, кожен лишається наодинці з собою…
Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м’якому синтетичному килиму, думаючи про ніщо, тобто зовсім не думаючи. Навіть коли зазвучала музика виклику, продовжував машинально ходити від столика до дверей ванної кімнати. Потім знехотя торкнувся кнопки апарата. Та тільки поглянув на екран — одразу стрепенувся. Кьоко! На нього дивилася Кьоко! Навіть не зауважив, що сусідка дуже стривожена, що її обличчя аж потемніло.
— Чи не могли б ви, Окуно-сан, завітати на хвилинку? — звернулась до нього Кьоко. — Якщо, звичайно, маєте час.
— Маю, маю, — закивав головою інженер. — Зараз прийду.
Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очі, та сльози не переставали бігти.
— Що трапилось, Кьоко-сан?
— Міка-тян… Міка-тян зникла…
— Міка-тян?
Тільки тепер він зауважив, що малої не видно в боксі.
— Я повернулась з роботи — її нема. Подумала, може, у вас — ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала…
— Ні, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, ніде вона не дінеться. Може, в котрої з подруг?
— Я зв’язувалась — її ніде нема.
— Ну, як це — «ніде»?
Окуно підійшов до Кьоко впритул і поклав руку їй на плече, бажаючи заспокоїти. Але жінка раптом припала до нього, і плечі її почали здригатися ще дужче.
— Ну, не треба так… Заспокойтеся, Кьоко-сан… — Він почав гладити їй голову, як дитині. — Знайдемо, зараз ми її знайдемо… А може, й сама ось прийде… — Обоє поглянули на двері, ніби саме цієї миті Міка могла їх одхилити. Кьоко схлипнула і стишилась. Сіла просто на постіль, випроставши ноги.