На якусь хвилину Кьоко і Окуно ніби заклякли — так вразила їх ця картина. Дитя підземелля на лоні природи! Під сакурою… Хто його навчив ловити в жменьки опадаючий цвіт? Та вона ще й пісеньку співає!
Сакура, сакура,
Мила, люба сакура…
Кьоко прожогом кинулась до неї, вхопила на руки, шепотіла, пригортаючи до грудей:
— Я так турбувалася, де це моя Міка-тян? Де моя вишенька? І Окуно-сан…
Кьоко і Окуно забули про все на світі: і про радіацію, і про Унікума, і навіть про бездушну Установку контролю і санкції.
— Мама правду казала, — обізвалась Міка, — тут дуже гарно! Еге ж, Тадасі-сан?
— Еге ж, еге ж, — хитнув головою Окуно. — Але нам треба хутко додому.
— Так, доню, нам треба поспішати.
— А ми будемо сюди приходити?
— Будемо, — пообіцяла мама. Окуно Тадасі промовчав.
Міка зісковзнула на землю, взяла його за два пальці:
— Я вас, Окуно-сан, а ви маму візьміть за руку, обійдемо навколо сакури!
Міка тупала попереду, вони йшли за нею. Окуно виламав гілочку з квітами й дав дитині. Коли рушили додому, мала помахала вишні рученям. Тепер вони крались, наче злочинці. Тільки в тунелі, засунувши за собою щита, Окуно передихнув.
— Ми всі мусимо негайно пройти дезактивацію, — сказав, переступивши поріг боксу Кьоко. — Я зараз настрою дозиметра і покличу вас. Перевдягатися не треба. Міка-тян, дай мені цю гілочку, прийдеш із мамою — забереш, вена твоя, я тільки перевірю…
Кьоко була стомлена і… байдужа до радіації. Донька знайшлася, донька біля неї! — ось головне. Пригорнула її до себе та так і стояла, ждучи сусідового запрошення. А коли він покликав, Кьоко з першого ж погляду помітила, що він дуже розгублений — то клав гілочку сакури в дозиметр, то виймав її звідти, крутив тумблери то в один бік, то в інший.
— Розумієте, Кьоко-сан… Рівень радіації в межах норми…
— Так це ж добре, Окуно-сан!
Він поглянув на неї по-дитячому безпорадно:
— Може, моя апаратура…
До пізньої ночі він вимірював ступінь зараженості одягу, вишневої гілочки, але радіоактивні характеристики вперто приховували відхилення від норми. Прилади наче затялися, і збентежений Окуно Тадасі змушений був відступитися. Знизав плечима:
— Завтра заміню апаратуру.
Міка заснула в кріселку, і Окуно, обережно взявши дитину на руки, відніс її до боксу Кьоко. Поклали малу в постіль і ще довго розмовляли, обмірковуючи те, що сталося. Кьоко часто позирала на розпашіле доньчине обличчя і байдужим тоном намагалась приховати тривогу:
— А… хіба це життя? Наче якісь кроти… Як отак жити…
— Ні, Кьоко-сан, — заспокоював її Окуно. — Не треба так казати…
Він добре бачив її сум’яття і щиро хотів підтримати, заспокоїти, хоч сам був схвильований до краю. Така ніч! Парк, розквітла сакура… Вільна атмосфера — хоч і радіоактивна, але вільна, вільна… Окуно Тадасі відчув, може, йому відкрилося: або він освідчиться зараз, або ніколи. Необхідне рішуче зусилля, і психологічний бар’єр буде подолано!
— Кьоко-сан! — Голос його зазвучав неприродно урочисто, і, може, тому він ще раз повторив: — Кьоко-сан! Я давно вже хотів сказати…
Повернула до нього красиво окреслену голову, очі сяйнули:
— Я здогадуюсь, Окуно-сан… Але ж нас розділяє,., Тепер я можу не таїтись — нас розділяє гасло: «Неба і сонця!»
Зараз, почувши девіз підпільників, Окуно Тадасі не здригнувся, поглянув на молоду жінку з ніжністю, теплотою й довірою.
— Я багато думав про це, — сказав неквапно, — особливо після тієї розмови… Я шукаю стежки до вас. Неба і сонця!
Кьоко тихо промовила:
— Кожен із нас має право прилучати інших. А в боротьбі з Унікумом такий інженер, як ви, Окуно-сан…
— Що потрібно, щоб стати до ваших лав?
— Насамперед чесність і відданість.
— Кьоко-сан, адже ми…
— Так, я вірю. Зараз, Окуно-сан, ви мусите вклонитися чотирьом сторонам світу, вимовляючи наш девіз: «Неба і сонця!»
Схиляючись у поклоні, Окуно Тадасі притуляв долоні рук до колін і при тому казав:
— Неба і сонця! Неба і сонця! Неба і сонця! Неба і сонця!
Подивилися одне одному в очі, і це вже були погляди спільників, товаришів по боротьбі.
— Тепер ви наш, Окуно-сан, — промовила Кьоко. — Вітаю вас. Незабаром одержите завдання.
— Ви ще побачите, переконаєтесь… — пересохлими губами шепотів Окуно, опускаючись на циновку біля її ніг. Якесь нове, досі незнане почуття самопожертви, самозречення охопило його єство. Раніше він жив тільки для себе, тепер житиме для Кьоко, Міки, для всіх!
— Хочеш — покажу тобі Токіо? Адже ти його не знаєш, Кьоко-сан, була ж дитиною, коли… цей злощасний Унікум…
— Так, місто мені наче снилось. — Кьоко, все ще стоячи, поклала долоню йому на голову. — Ми підемо. Але не зараз…
— Завтра?
— Згода, підемо завтра. А тепер — до побачення… Окуно виходив і дивувався сам собі: і саке[2] не пив, а наче п’яний.
Вони оглядали місто з височенної ажурної вежі, такої височенної, що в Кьоко аж голова паморочилась. Піднялися ліфтом, вийшли на засклену оглядову веранду, і перед їхніми здивованими очима постала безмежна панорама Токіо, химерно помережана гірляндами електричних вогнів. Багатобарвні реклами, наче зоряні скупчення, мигали, мінилися і то згасали, то спалахували з новою силою. Мчали електропоїзди, автостради запруджені автобусами, легковими автомашинами. Транспортні потоки слухняно зупинялися перед червоним світлом і енергійно рушали, коли з’являлось зелене.