— Якщо не на зарплату, то він сяде не в крісло, а на лаву, — уже гарячкував Філ. — А ти не повинна…
Чи дійшли до її свідомості гарячі, навіть дошкульні фрази, які виголосив Філ про «нікчемні брязкальця», із-за яких люди, втрачаючи совість, наважуються навіть на злочини?
Слухала вона терпляче, — мовчки сиділа у фотелі, виставивши округлі коліна і поводячи головою вслід за ним. Та коли Філ перестав кружляти по кабінету і запитливо поглянув на неї, Аркадія рівним голосом спитала:
— Ну, то як, подобається тобі кулон?
Філ аж пирхнув, йому забило дух від обурення. Потрібна була вся його внутрішня витримка, щоб не вилаятись, приборкати грубі слова, які мало не зірвалися з язика. Але руки аж судомило, і він почав несамохіть переставляти стільці, навіть за канапу вхопився.
— Посилене виділення адреналіну в кров, — спокійно сказала Аркадія. — Попереставляй меблі, це полегшує. — І, сяйнувши брильянтом, вийшла.
Захеканий Філ упав на канапу і втупив очі в стелю. «Ну, заспокойся, — радив сам собі, — годі нервувати…»
Пригадав, що в Аркадії з’явилися і дорогі персні, і сережки, і навіть срібний хрест, оздоблений перегородчастою емаллю. «Не подумай, що я вірю в бога, — сказала якось, приміряючи того хреста. — Просто цінна штучка».
«Цінна штучка, — з гіркотою пригадував Філ. — їй аби коштовності, та модне взуття, та сукні… їй навіть сняться розкішні речі. Про наукову роботу не хоче й слухати… Що ж сталося? Адже попередня Аркадія мріяла: «Будемо альпіністами науки. Як це хвилююче, коли перед тобою ширшають і ширшають обрії…» Невже вона забула? Чи не передалося?»
Філ устав з канапи, сів до столу. І тут йому на очі потрапила записка, написана великими кривими літерами на листку з учнівського зошита:
«Якщо ти справді дочка, то приїдь, бо мати при смерті».
Покрутив у пальцях, перечитав ще раз і пішов до Аркадії — вона вовтузилась біля розчиненої шафи у спальні.
— Бачила? — підняв папірця догори.
— Та ще не повилазило.
— Ну, і як вона?
— А… — схитнула головою Аркадія. — Не знаю, ще не їздила, свого клопоту по горло.
Філ ступнув крок до неї — хотілося вхопити за плечі, труснути, — мовляв, схаменися, опам’ятайся, — але тільки зіжмакав папірця і приглушено сказав:
— Ну, то збирайся, поїдемо зараз.
Аркадія підвела голову від купи одежі, що лежала на килимі, очі їй зблиснули, як брильянти:
— Сьогодні ти якийсь причіпливий. Уже пізній вечір, нікуди ми не поїдемо.
— Але ж ідеться про твою матір. Може, ще вдасться…
— Та що там удасться!.. — перебила, нетерпляче крутнувши головою. — Хай викличуть «швидку»…
Ошелешений Філ сів на постіль і деякий час мовчки дивився на дружину. Вона спокійно продовжувала перебирати одежу, певне, щось шукаючи.
— Слухай, ти стала якоюсь… бездушною, безсердечною… — нарешті спромігся Філ. — Я тебе не впізнаю. Так знаєш, до чого можна скотитися? Схаменися, Аркадіє!
Пересмикнула плечима, наче їй припік золотий ланцюжок.
— Безсердечна? Якщо це медичний термін, то називай мене — Акордією. Непогано звучить: Акордія! Так і в новому паспорті запишемо. А що? Аркадія перетворилась на Акордію.
— Слухай, ми ж люди…
Та нічого слухати вона вже не хотіла.
У Корчувате їхав сам, у неї, бач, свої клопоти… Мати недужа, а вона шафою зайнялася, одежу впорядковує…
Гірка саркастична посмішка скривила Філові губи. Оце так виростив собі жіночку! Акордія… Справді, Акордія — людина без серця і душі. Як же виникло, як склалося її «я»? Де ж він допустився помилки у цій шаховій грі з Природою?
Віри Харитонівни не застав — забрала «швидка допомога». Бабуся, всупереч сподіванням, не турбувала його просьбами, а тільки зітхала та хрестилася, ворушачи при тому губами. Про Аркадію не згадала й словом і взагалі була досить стримана. Від її маленької згорбленої постаті віяло спокоєм, якимось умиротворенням, неначе вона щось знала таке, про що він, учений, і не здогадувався.
«От стихійно-філософське ставлення до життя, — думав Філ, вирулюючи на темний шлях.— Ось у кого треба вчитися витримки в умовах сьогочасних стресів…»
У їхній квартирі вже не світилось. Тихенько роздягтись і роззувшись, пройшов навшпиньках до кабінету, — не хотілось наражатись на гостру розмову з дружиною. Завтра порозуміються, відвідають матір у лікарні…
Прокинувся чомусь раніше, ніж завжди, у вікні ще тільки сіріло. Повернувся на лівий бік, сподіваючись Ще поспати, але сон як вітром здуло. Відчув холод і порожнечу в квартирі. Стривожений лихим передчуттям, підвівся з канапи і, пройшовши до спальні, обережно прочинив двері. Постелі на ліжку не було, Аркадії теж. Не ночувала вдома?
Розумів, що це безглуздо, але обшукав усю квартиру, навіть у шафу заглянув. Не було пальта, спортивного костюма і зеленого чемодана. Того самого, якого брала на вакації тієї трагічної зими… Отже, поїхала, втекла туди, на ті самі снігові стежки… Хоч клялася, що ніколи на лижі не стане… А от не стрималась… Ну й нехай…
«Що це зі мною? — подумав як про когось стороннього. — Хіба можна так?.. Ще не все втрачено. Авжеж не все! І не треба піддаватися всіляким передчуттям. Ну, справді, що це за інформація така — побоювання, страхи? Нервовий стан, фобії…»
Але на душі скреблися кішки, не знаходив собі місця ні в Інституті, ні вдома.
Нарешті, ніби грім прогримів, — джиркнув сигнал відеофону. Тремтячою пучкою натиснув кнопку. Екран освітився, на срібному тлі з’явилось обличчя Аркадії.
— Слухай, Homo laboratoricus, покинь усе і приїжджай до Ворохти, — зазвучав її енергійний голос. — Я взяла номер на двох, тут так гарно: сосни, сніг, сонце!
«Якщо вже хтось і лабораторний, то це ти сама, — незлобиво подумав Філ. — Виросла в лабораторії… Homo novus…»
— Приїду, але пообіцяй…
— Що ти там вигадуєш? І чому в тебе злякані очі?
— Пообіцяй, що не станеш на лижі, доки я…
— А чого ж мене сюди принесло, як не кататися?
— Потерпи трішки, ну, потерпи, — благав Філ. — Я чомусь… Молю тебе, Аркадіє!..
— Чи ти забув — я ж Акордія! Тож не мели дурниць. Чекаю!
Обличчя її на екранчику враз потьмяніло, якусь коротку мить на Філа давилися темні западини очей, та й вони швидко зникли.
Женучи електромобіля надземною трасою Київ — Карпати, Філ пробував зв’язатися з Аркадією, але її відеофон мовчав. Чи просто вимкнула, чи, може… щось уже сталося? Холодок тривоги заповзав у душу, і його не могло заглушити натужне дзижчання мотора.