Коли виїжджали з двору, Аркадія раптом сказала:
— Хочу побачити свою могилу!
І от вони на цвинтарі.
— Показуй, ти був на похороні.
Аркадія зупинилась, пропускаючи Філа вперед. Обличчя її було застигле, байдуже і цієї миті скидалося на маску. «Чи в неї кам’яне серце? — промайнула в чоловіка думка. — Чи просто міцна нервова система? Але ж все-таки…» А що «все-таки» він достеменно і сам не знав. Сподівався, що відвідини власної могили зворушать Аркадію до сліз, пом’якшать її жорстку натуру, і вже міркував, як втішатиме її, скаже щось глибоке, значне про феномен життя і смерті, одвічний кругообіг в Природі… Чим далі йшли поміж могилами, тим більше його охоплював меланхолійний настрій, душу проймав невиразний жаль, і він уже пошкодував, що погодився на ці відвідини.
Біля могил там і сям поралися люди — прибирали бур’ян, пожухле листя, посипали жовтим піском. Деякі сиділи на лавочках, відпочиваючи, однак у кожному силуеті Філ бачив щось скорботне, смутне. Проходив мимо, стараючись ні кроками, ані навіть поглядом не потурбувати їх. Нараз він став як укопаний: біля могили Аркадії бовваніла якась постать. Мати!
Обернувся до Аркадії, кивнув. Та усміхнулась:
— Бачу.
Мати поглянула на них якось винувато, знітилася, ніби її застали на негожому вчинку.
— А ми оце були у вас, — ніяково заговорив Філ, — набрали яблук, а тоді Аркадія й каже: давай заїдемо на кладовище…
Досить було цієї хвилини, поки він говорив, щоб мати опанувала себе. Обличчя їй полагідніло, погляд став не такий сумний.
— А що ти тут робиш? — різко спитала Аркадія. — Ми в гості, а вона… Все оплакуєш ту?
Мати стенула плечима, губи їй зібралися оборочкою, мабуть, хотіла щось сказати, але промовчала.
— Хіба та була краща? — дошкуляла Аркадія. — Вона тобі подобалась більше? — Обличчя Аркадії розчервонілося, голова похитувалася з боку на бік.
— Перестань, — втрутився Філ. — Негарно так прискіпуватись… — Хотів сказати: «до рідної матері», але не сказав, подумавши, що спорідненість тут віддалена, цієї Аркадії мати не народжувала, не співала їй котка, не розказувала казок…
— Я ж не знала, — виправдовувалась мати, — була б не йшла з дому. Ви так рідко навідуєтесь…
Філ слухав її стриманий голос, короткі репліки Аркадії і думав, що все-таки матері важко погодитись з тим, що сталося, свідомість її ще «не переварила» цього факту. Вони розмовляли ніби різними мовами, і Філ полегшено зітхнув, коли мати нарешті пішла.
Сіли на лавочку врізнобіч.
— Чого ж не читаєш мені моралі? — не без єхидства обізвалась Аркадія.
— Облиш, ти не в гуморі.
— Та який тут уже гумор… — в її голосі почулися примирливі нотки.
— Скажи, а ти пам’ятаєш саму смерть? — раптом спитав Філ.
Аркадія пересмикнула плечима.
— Як це сталося — не пригадую. Обпекло болем, потемніло в очах, голова наповнилася дзвоном, шумом, наче я потрапила у якийсь водоспад, а от що було далі… Коли знову відчула світло і розплющила очі, побачила: я не в снігу, а в теплі твоєї лабораторії.
— Мабуть, ти й не могла запам’ятати, бо та клітина, яку я взяв для вирощування, була жива, смерть не встигла до неї…
— А де ти взяв клітину?
— Зрізав із вказівного пальця. Кілька міліметрів, не більше… Так, смерть — катастрофічний, але не миттєвий процес. Мільярди клітин біоструктури не можуть одночасно…
— Та що це ти зарядив про смерть? — перебила Аркадія. — Краще пригадай, що казали старожитні про життя…
— Vivere memento — пам’ятай про життя!
— Саме так, оце я й хотіла тобі нагадати, — Аркадія показала білі разки зубів. — Золоті слова! Треба взяти від життя якомога більше. Пам’ятаєш, як той жартував на лижній базі? «На те людина й живе на світі, аби добре їсти!» І брав склянку кефіру. Ну, а ми будемо жити з шампанським, правда? — Не діставши ствердження, вона завершила: — Ти на це заслуговуєш!
Філові занило в грудях, стало тоскно до щему — чи не вперше за час тріумфу. Може, це була реакція на слова Аркадії, а може, до цього спричинився посмугований тінями краєвид з обелісками й хрестами, що здіймалися поміж дерев, охоплених полум’ям осені, його пройняло почуття самотності, хоч Аркадія щебетала всю дорогу. І як то вони переберуться у велику квартиру, кімнат на шість, а то й вісім — є такі у старих, дореволюційних будинках, і машину поміняють на більшу, комфортабельнішу, і стереоскопічний телевізор придбають, і срібний посуд! Кожну репліку закінчувала риторичними запитаннями:
— Хіба ти не заробив? Хіба не заслужив?
Стискаючи кермо, Філ бубонів щось нерозбірливе, і вона вигукувала:
— Заробив! Заслужив!
Дома, читаючи в кабінеті «Фізіологічний вісник», раптом збагнув, чому в нього поганий настрій: ота, перша Аркадія була інакша!
5
Непомітно підкралася зима. Філ, як казала Аркадія, цілими днями «пропадав» у своєму Інституті. Особливо полюбляв працювати за довгим столом лабораторного музею. Високі вікна старого будинку навіть восени давали багато світла, вся простора кімната, заставлена скляними стелажами, потопала в сонячному сяйві. Тут і око ставало зіркішим, і думалося легше. Годинами міг сидіти, згорбившись, біля окуляра стереоскопічного мікроскопа, і тоді для нього не існував цілий світ. А цієї зими часто просиджував у лабораторії і вихідні.