«Який це чудовий винахід Природи — тепла літня ніч, наснажена блаженством! — думав Філ, вдихаючи лісові пахощі. — Синє небо, помережане тоненькими гілочками, розцвічене сегментом срібного Місяця і нейронами зірок, скидається на якусь стародавню фреску… Яке це щастя — близькість до Природи та ще коли поруч з тобою кохана!.. Але Аркадія чомусь невесела… Невже її не радує…»

Сиділи на траві, з кущів поблискувало скляне око машини, уся Пуща сповнена прозорої тиші, дерева не сплять, дослухаються до чогось потаємного, не відомого людям. На білому рушничку темніла недопита пляшка шампанського, скалками зблискували склянки. Влаштовуючи цей інтимний пікнік, Філ хотів у такий спосіб відзначити остаточне «одужання» Аркадії і, звичайно, сподівався, що їм буде весело.

Налив у склянки, у вині замерехтіли іскорки.

— Це в нас, вважай, друге спіткання, а ти чомусь не в настрої.

— Ні, я просто замислилась, — обізвалась Аркадія.

— За наше друге спіткання! — Філ підняв склянку і церемонно схилив голову.

Коли випили і заїли шоколадом, спитав:

— Про що ти замислилась? Аркадія знизала плечима:

— Так. Про нас. Непокоїть мене твоя безтурботність.

— Та що ти, золото моє! — Філ пригорнув дівчину. — Нема чого тривожитись, усе буде добре! Поглянь, яка ніч…

Аркадія сиділа мовчки, і він провадив далі, мовби міркуючи вголос:

— От переберемось у Пущу-Водицю, справимо весілля… Як я мрію про той день, коли назву тебе дружиною!.. Ти підеш у свій медичний… Може, не на останній, а на той же п’ятий, мабуть, треба повторити. А закінчиш — працюватимемо разом… У відпустку — до моря чи на Дніпрі…

Аркадія вивільнилась з його обіймів, узяла шоколаду. Навіть нічна мла не могла приховати від Філа її краси, знадливості. Контур її обличчя, грудей, копиця темного волосся — Філові аж паморочилось, коли дивився на неї, ніжив, пестив її поглядом.

З’ївши шоколад, Аркадія ще й пальці облизала, такі довгі й меткі.

— Дивуюсь я тобі, Філе, наче й серйозний хлопець, а городиш усякі дурниці.

— Що ти маєш на увазі?

— Та що… «Підеш у медичний… Працюватимеш…» Оце так плани на майбутнє! — В її голосі чулася дражливість, несподівана для Філа. — Я-то піду в інститут, диплом знадобиться. А ти?

— Що я? — здивувався Філ. — От закінчу аспірантуру, дисертація майже готова, ще рік–два — і я стану кандидатом. Усе йде нормально.

Аркадія повернулась до нього лицем, і в місячному маревному світлі воно раптом здалося Філові незнайомим, навіть чужим. Саркастична гримаса, хижий вищир зубів — такою він ще її не бачив, і мимоволі замилу-вався.

Аркадія уїдливо перекривила:

— «Стану кандидатом… усе йде нормально…» Грандіозна перспектива! Ощасливив…

— А що? Вчений ступінь кандидата… В кожному разі, матеріально будемо забезпечені.

— Осиплеш мене брильянтами! Аметистами! Смарагдами! Чи не так?

— Ну, знаєш… я й не знав…

— «Знаєш — не знаєш», — знову перекривила Аркадія, і це в неї вийшло так кумедно, що Філ розсміявся. — Тішся, тішся…

— Ну, гаразд, не будемо сваритися, моя люба. Якщо тебе ваблять блискітки, то он, бачиш? — Філ показав угору. — Зніму тобі зірку з неба…

Аркадія жарту не сприйняла.

— Ні, голубе, ти, я бачу, не з тих, що знімають зірки з неба. Тебе вдовольняють і лойові свічки.

— Облиш. Поглянь, як гарно..,

— Сентименти. Охи та ахи.

Злостивість заразлива, і Філ відчув, як почав гіршати його настрій, як на очах розтанула поетика ночі, все посіріло, наче посипане попелом. Розмова не клеїлась. Як не заспокоював Аркадію, як не втішав — лишалась похмурою. Нарешті не витримав і спитав:

— Скажи мені прямо: чого ти хочеш?

— Оце по-діловому, — стріпнула волоссям Аркадія. — Не розпускай нюні, куй залізо, поки гаряче, — ось чого я хочу.

— Ну-ну…

— Ти поводишся, Філе, як наївний провінціал. Не ображайся, це я кажу в наших спільних інтересах… — Голос її пом’якшав, з’явилися лагідні нотки, які завжди хвилювали Філову душу. — Оця метушня з переїздом у Пущу-Водицю, якась таємничість щодо мене… Навіщо все це?

— Розумієш… Я хотів уникнути стресових ситуацій. Тобі треба зміцнитись…

Аркадія покуйовдила йому чуприну, і цим жестом одразу відновила душевну рівновагу нареченого.

— Я вже зовсім здорова, і ти це прекрасно знаєш. Навіщо ж ти мене морочиш?

— Ти… про одруження?

— І про це. Як ми оформимо шлюб, коли… мій паспорт у похоронному бюро?

Якби це було вдень, Аркадія могла б побачити, як вибалушились Філові очі.

— То ти… знаєш?!

— Авжеж. — Вуста її схитнулись посмішкою. — Ти виростив не байдужу рослину, а допитливу дівчину. Втім, я була допитливою і… в першому житті. А знаєш, Що мене насторожило? Найперше — мама. Не провідала жодного разу! Потім твої дослідження моєї пам’яті… Ну, і оцей самий філотрон, де я була, немов у сповитку… А потім — поглянула на свій живіт, а там не те Що шраму, навіть пупка немає. Отоді я й замислилась…

— Але як ти зуміла вивідати? Усі ж обіцяли мовчати!