— Що з тобою?.. — це Ольга.
А КАТРЯ мечеться, мов дурна, не знаючи за що вхопитися, шарпає Максима й дивиться на нього широко відкритими очима:
— Бо-о-же!.. На тобі лиця нема!.. Що з тобою?!.. Та й як ти тут опинився?!.. Та ти ж був…
МАКСИМ, блукаючи гарячковим поглядом по милих обличчях:
— Я — ранений… Сорок кілометрів крадусь, шукаючи надійної лікарні… бур’янами… кущами… городами… (посміхнувся) — Пробирався до тебе, Катре… Не знав, що ти ще тут, але чомусь вірив… Мені треба вийняти кулю з рам’я…
— Ох, Боже мій!.. — заметушилась КАТРЯ.
МАКСИМ:
— Тихо, Катрусь!.. Спокійно… Я знаю, що наражаю вас… але — в мене немає вибору…
ОЛЬГА
КАТРЯ } обурено:
— Божевільний!! “Як тобі не соромно!!.”
— Ходім!.. ходім мерщій зо мною до хірургічного…
МАКСИМ, облизуючи шерхлі губи:
— Спокійно, Катре… дитя моє… (намацує очима стілець, тяжко сідає) — Встигнем… Довше терпів… фу-у-у… (зідхнув, сівши) — дайте мені води… напитись…
КАТРЯ наливає з чайника воду, подає… Сплескує руками, дивлячись як Максим п’є, захлинаючись і розхлюпуючи від жадоби воду… Дивиться і аж крізь сльози з безмежним жалем:
— Боже-Боже… Що з тобою сталося… Та ти ж був, як дуб!..
— Я й тепер, як дуб, Катрусь!… — посміхнувся, насупив брови.
КАТРЯ:
— Але звідки?!?.. Як?!.. Ти ж… ти ж комбриґ танкової…
МАКСИМ, озирнувшись тривожно:
— Я втік з табору полонених, мала… І… підстрелили от…
ОЛЬГА:
— Тебе — взято — в полон??!.
МАКСИМ гмикнув пизирливо:
— В полон?.. Гм… У Гітлера ще не було тієї сили, щоб мою бриґаду й її командира взяла живим в полон… Ми — перейшли… Як от ти… Як Катря… Як інші… тисячі й сотні тисяч вірних і чесних синів свого… народу… (гірко похитав головою) — Хотіли йому щастя… (поторсав буйне волосся, подивився на Ольгу, на Катрю й понуро:)
— Я привів бриґаду… Я привів її в цілості і в бойовому порядку для своєї Української Армії!..(враз люто, оскаженіло, саркастично:) — Крутили пластинки по фронту через радіо про “самостійний уряд”… десь… там… П-р-ровокатори!!. (тяжко зідхнув, покрутив головою:)
— Пить, Катрусю…
(напившись, замріяно:)
— …Хлопці були!.. Соколи!!.. Лубенці, Херсонці, Кубанці, Охтиряни… і… (дивиться на себе, на свої простягнені ноги, на лахи, ніби, демонструючи, що з тих соколів стало, зідхає). — Скільки надій… Скільки сподіванок… скільки, скільки сили!..
КАТРЯ опустилась з розпукою перед Максимом на коліна і, торкаючи його за поранену руку, а очима дивлючись у очі:
— А бриґада?.. А де ж бриґада?..
— Бриґада??.. — скинувся МАКСИМ, як від сну, й трагічно: — Моя бриґада.!. — (і аж зубами рипнув й, зідхнувши, звісив голову) — Бриґада… (провів рукою, мов щось стираючи, як пил:) — Голодом і муками видушили їх в таборах, як… як… (покрутив головою з тяжкою мукою) — моїх героїв, моїх соколів видушили, як щурів… Вони ж мені, вірили, як братові, як батькові… (дивиться на Катрю, просячи очима пить, — Катря, схопившись, наливає…:)
— Може тобі горілки?..
МАКСИМ крутить головою:
— Я вже… на все життя п’яний, Катрусь… В мене тут горить… наче порох горить… Рветься і не може мене розсадити… Весь світ розсадити…
(п’є подану воду… Тре рукою чоло, дивиться пильно на ОЛЬГУ) —
— Ольго!.. Олю!.. Ти — умниця… Скажи — що ж далі?! Га?!.. Руїна… Яка страшна руїна з усіх надій, з усіх плянів і сподівань… Жах і — самі уламки… Мла… Я не бачу виходу…
ОЛЬГА суворо, як до малого:
— Далі — треба негайно зробити операцію… а потім буде видно. Катре, поклич матір і…
МАКСИМ:
— Ні-ні.. Менше свідків — ліпше…
ОЛЬГА:
— Рація… Тоді Гриця…
МАКСИМ:
— Якого “Гриця”?!.
— Нашого…
— Що?!.. — аж почав зводитись. — Він живий?… Прийшов?..
(шепоче):
— Боже мій… В вогні не горимо, в воді не тонемо, на Сибірах не загибаємо!.. І… от… (розводить однією рукою тужно)… Твої брати потікали з полону, Ольго…
ОЛЬГА шарпнулась:
— І де вони?..
КАТРЯ шарпає легенько:
— Ходім, Максиме…
МАКСИМ:
— Пішли ніби назад… Якщо не постріляли їх, то воюють… Під Сталінградом…
ОЛЬГА дивиться допитливо, нервово перебираючи пальцями:
— А… інші?.. Твої?…
МАКСИМ зідхає, дивлячись на свої ноги:
— Олександер — командує дивізією… Якщо отак теж… (дивиться на свої ноги й зідхас.) — Мабуть під Сталінградом… Альоха — водив звено на Берлін… (посміхається гірко) — та все питав — де йому сідати… “Наказуй, брате, де мені сідати?…”
(раптом дивиться на Ольгу розширеними очима) —
— Де йому сідати?.. Ольго, Ольго!!. (з трагічною розпукою) — Де сідати Альосі з його літаками, га?!?.
(шалено крутить головою, либонь плачучи) —
— Там, де й мені з моїми танками…
КАТРЯ:
— Ходім, Максиме… до операційної… Там хірург…
ОЛЬГА:
— Ні, Катре… Ти покличеш Гриця… І оперуєш сама… Зрозуміла?.. Там, у тій кімнаті…
КАТРЯ швидко вибігає… Згодом входить ГРИЦЬ, шкутильгаючи, з таємничою міною закриває двері…