ОЛЬГА дивиться пильно йому в обличчя, думаючи вголос:
— “Цікаво, що сказав би москаль?..” — (і враз тупнула ногою, зірвавшись нагло з коректного тону:) — Слухайте, ви, денщик!!. Солдат Швейк!..
(КАІІКА змовк, а ОЛЬГА, важко дихаючи):
— Виконуйте, що Вам приказують! і не розсуждайте… (категорично, наказуюче:) — Ідіть зараз до пана Матіса. І доложіть йому… Доложіть йому, що його “чарівна баронеса” не донька баронеси, а, як і він напевно, є лише донькою простої селянки, української селянки… І тим гордиться… От… Решта залежатиме від нього, як від культурної людини, добавте… А ще добавте… (глянула на портрети) — все що схочете добавте, що вам підкаже ваше сумління… Словом, доложіть йому все, як “культурний” “союзник” культурному “союзникові”…
(павза)
— А ще доложіть йому, хай він дасть вам по щелепах за те, що Ви сміли мене ображати… А ні, то я сама йому доложу… Геренфольк, що служить в денщиках, іноді заслуговує на те, щоб його били по щелепах… Ідіть!..
(КАПКА хотів щось сказати, але Ольга гостро, ще й тупнувши:)
— Ідіть!!.
КАІІКА вийшов. В дверях лише на мить зупинився, дивлячись на Ольгу з-під лоба понурими, ненавидящими очима, злорадно ощирився… Вийшов…
12
— Осел… — промовила не то з призирством, не то з жалем ОЛЬГА. Криво посміхнулась, похитавши головою сумно:
— Янгол “щастя”… Вістун і адвокат юберменшівського кохання…
І постукала в двері, за якими відбувалась операція.
13
Спершу вийшов ГРИЦЬ. Потім КАТРЯ з МАКСИМОМ. МАКСИМ у чистій, білій полотняній сорочці, поголений, рука на чистім перев’язі, обвинена марлею… ГРИЦЬ:
— Ну й довго він тобі морочив голову… Мабуть закохався прахвост… Ми вже й операцію зробили, над усім — над рукою й над бородою, й над цілим МАКСИМОМ… Ач який бравий!.. Тепер справжній комбриґ… А чого йому треба було тому прахвостові?..
ОЛЬГА сміється:
— Від новоявленого Ромео слуга… Від того Матіса ж…
КАТРЯ:
— Аж дві кульки було!.. Ось глянь — (показує на долоні дві кульки) — Німецькі… (завиває в папір і ховає в кишеню, до Ольги) — Я чула все… І ти думаєш, що він таки зігне шию і перепросить тебе… селянську дочку?..
ГРИЦЬ філософськи — насмішкувато:
— Любов — сильніша за все, мала… (глянув на Катрю й на Максима, мовляв — “будь ласка, спитайте самі себе”).
КАТРЯ посміхнулась про себе; до Ольги:
— Ти думаєш, що він закохався?
— А чому б ні? (іронічно).
ГРИЦЬ, глянувши мистецьким оком на сестру:
— Дійсно… А якщо не закохався, то він тоді справжній осел…
ОЛЬГА сміється загадково та:
— …І тепер от його точить ущімлений гонор… Ха!… Він замірявся стеком на тебе, на нас, а виходить, що покищо одхвиськав сам себе…
— Так то так… Але ж… Ой, Ольго, не бався з вогнем…
— Ти хочеш сказати, з кулею, з мотузком, з баґнетом?..
— Коли хочеш — так…
ОЛЬГА так само, як Гриць перед тим, філософськи — насмішкувато:
— Ну що ж… Так вже давно ведеться — де велика любов, там неодмінно хтось когось убиває… Отело он коли ще зарізав свою любов… Чи як там було, Грицю?.. Гу, а Матісові — і Бог простить, це його фах… (сміється)
— Але думаю, що він обеззброєний… і вже не підійме тут пужална… (цитує іронично) — “ЛЮБОВ ОШЛЯХЕТНЮЄ НАВІТЬ БАНДИТІВ і РОБИТЬ З НИХ ПОЕТІВ”… — так ніби, Грицю?..
ГРИЦЬ:
— То залежить від бандита…
КАТРЯ стривожено:
— Але як він ітиме задалеко?.. Не забувай, що він завойовник…
ОЛЬГА в тон.
— Не забувай, що я — твоя сестра Ольга… (пхикнула гордо) — В кожнім разі я не збираюся бути ані долметчером, ані Марусею Богуславкою, ані навіть тією Султаншою Роксоляною… (та й засміялась) — Я не можу їм тепер оголосити війну збройно, але зате я оголошую війну іншу, якої ніякими гарматами не виграєш… Це йому не з пукавки стріляти і не стеком хвиськати… Анум вечеряти!.. (закінчила несподівано).
Саме увійшла МАТИ, лаштуючи стіл до вечері…
14
МАТИ внесла вечерю й поставила її на стіл… Варена картопля в лушпинні, хліб, сіль і чай… ОЛЬГА, розшаркуючись галантно:
— Нум, — барони й баронеси!.. Генерали й професори!.. — Українська єдина і безсумнівна аристократіє!.. До картоплі!!.
Всі сідають кругом столу. Катря любовно допомагає Максимові… Мати теж у гурті… Беруться до їжі, орудуючи виделками, ножами й щелепами.
МАКСИМ дивиться на всіх і від зворушення аж заїкається:
— Бож-же мій… Я — між вами!.. І… (здивовано) — Всі живем…
ОЛЬГА:
— Живем, Максиме!.. Живем… І житимем… І тільки МИ житимем… Наїдайся лишень, товаришу Комбриг! а решта — все тим часом єрунда…
ГРИЦЬ — дивиться на Ольгу, потім на всіх, на свою єдину руку затиснену в кулак — і голосно сміється…
ОЛЬГА:
— Чого ти іржеш?..
ГРИЦЬ, торсаючи чуба:
— Ні таки — ми… (крутить головою) — Ми зовсім, зовсім інше покоління!.. Га!.. Гримить… Товче нас, меле… і — будь ласка… (розводить рукою та й береться знову їсти).