— Значить правда?.. (аж скинувся ДОЛМЕТЧЕР, невідомо з чого зрадівши).

— Так, я дійсно сказала, що моя мати — баронеса фон УРБАН.

З ДОЛМЕТЧЕРОМ сталась дивна зміна, він заговорив жваво, запобігливо, підхлібно:

— Ну, от… Знаменитої… Це знаменито… Я, знаєте, три дні добивався сюди… Але вас нікого не було, а спитати — ніхто Вас не знає тут ніби, всі люди нічогісінько не можуть сказати… (ОЛЬГА посміхається)… Та й наказ: “бачити Вас особисто”!.. Той Матіс, перепрошую, Пан Комендант, просто здурів… Він і так скажений, а тут ще видно той… закохався… (зніяковівши) …Перепрошую, але він просто звар’ював!.. (ще більше зніяковів, глянув на Ольгу) — Так… Маєте… велике щастя, Пані… (і встав, рапортуючи):

— Мельдую слухняно!.. Гер Матіс дуже перепрошував в такім разі і просив дозволу прийти й перепросити Вас особисто… Скажіть, коли?

ОЛЬГА іронично:

— Це в тому разі, коли я Баронеса?..

— Ну, так!.. Ви сказали… І це знаменито!!. Ви ж — дочка Баронеси?..

— А ви як думаєте?..

— Я думаю, що така пишна пані може бути ТІЛЬКИ Баронесою!.. Це Він так сказав, сам Матіс…

ОЛЬГА здушила бровами сміх:

— Гм… Я трохи не зрозуміла… Отже — чи “така пишна пані може бути тільки баронесою”, тобто варта бути баронесою?.. чи — тільки Баронеса може бути такою пишною панею, як я?.. Отже — як?.. Це має принципове значення!..

ДОЛМЕТЧЕР гаряче:

— Ах, це все їдно!…

ОЛЬГА:

— Я теж так думаю… (помовчала) — Отже — так: Ви підете до Матіса і спитаєте його…

— Але ж, Пані!..

— Ви підете до Матіса і спитаєте його, чи він перепрошує мене, як жінку, (мою сестру також) — чи, як “баронесу”? І… чи я цікавлю його, як жінка, чи як “баронеса”?..

— Алеж, пані!.. Як же…

— Ваше діло маленьке! Це Я питаю… а Ви лише “долметчер”… Скажіть, що я питаю, бо це важливо для мене, як для жінки насамперед!.. Ідіть…

Відкривши ляду над клявішами, ОЛЬГА пройшлась по них пальцями.

ДОЛМЕТЧЕР перелякано:

— Але ж, пані!.. Я невиконав наказу… Він такий лютий… Та він же перепрошував і просив о дозвіл відвідати… Скажіть, коли?..

ОЛЬГА дивиться на Долметчера пильно, той звівся і з ноткою погрози:

— Ви забуваєте, що він Комендант… Прошу сказати…

ОЛЬГА дивиться мовчки…

ДОЛЬМЕТЧЕР вже благальне:

— Прошу сказати, коли…

ОЛЬГА:

— Це — залежатиме від відповіді…

ДОЛМЕТЧЕР знизує плечима і натягає свого кораблика, бурмотить розгублено:

— “Я не виконав наказу… Ах, пані”!.. (і повертається щоб іти).

ОЛЬГА:

— Хвилинку!..

— “Я слухаю!” — (обернувся).

— Як Ваше прізвище?

— Капка.

— А-а-а… Гаразд… Отже — (підбадьорює) — Ви виконали наказ… І не тремтіть так… А щоб ви не забули, з якими вислідами ви вертаєтесь з своєї “дипломатичної” візити, прошу повторити мою відповідь. Ви пам’ятаєте?

ДОЛМЕТЧЕР, цокнувши обцасами:

— Так є… Ласкава пані питається, чи Пан Комендант перепрошує її, як жінку, чи як баронесу і…

ОЛЬГА:

— Так… (чекає, підібгавши брови).

— …і чи він цікавиться Пані, як ЖІНКОЮ, чи як “баронесою”??.

— Добре… Ідіть…

Одсалютувавши рукою. ДОЛМЕТЧЕР вийшов, а виходячи, шепотів про себе розгублено, огірчено: “ЦЯ ВІЙНА ТАК ВСЕ ПЕРЕПЛУТАЛА… ТАК ПЕРЕПЛУТАЛА…”

3

ОЛЬГА знизала плечима і покрутила головою:

— “За-ко-хав-ся…” (скептично так. Потім замислено тре чоло, збираючись з думками, і враз сміється грудним сміхом):

— А-а… Русява бестіє!!.

4

ОЛЬГА хоче вийти й на дверях стикається з якоюсь людиною…

…Тихенько відхиливши двері, людина ввійшла і стала, озираючись позад себе, ледве тримаючись на ногах. В лахмітті — рештках колись військової одежі, — заросла, бліда. Дивиться великими настороженими очима, тримаючи руку під лахміттям на перев’язі і притиснувши її другою рукою до грудей… Молода ще — років 35-36, кремезної будови, але зігнута великими страждання-ми… Шепоче устами, а ще більше питає великими від сторожкого напруження очима:

— Це… тут лікарня?.. так?..

ОЛЬГА дивиться пильно і враз несамовито кричить, гукаючи:

— Катре!!. КАТРЕ!!.

А ГІСТЬ так само несамовито, але приглушено, вражений:

— О-ль-га?!?..

5

Вбігає КАТРЯ в лікарському своєму халаті, ОЛЬГА хапає її за руку — “Цсс!”:

— Катре, ти ж глянь!!.

Катря мало не зомліла… А тоді кинулась на шию:

— Максиме!!. Ох, Боже мій!..

ОЛЬГА:

— Так… Це твій комбриґ… Здоров, Максиме!.. МАКСИМ застогнав…

ОБИДВІ злякано, стубовано:

— Що з тобою?!?..

МАКСИМ оглянувся на двері, тримаючи під лахміттям руку:

— Чия це хата?.. Замкніть двері…

— Наша, наша… При лікарні… Не турбуйся… — (проте КАТРЯ підбігла й закрила двері на гак) — Наша, Максиме…

— Спустіть штори…

КАТРЯ пішла й спустила штори… МАКСИМ глибоко відсапнувся:

— Дорогі мої… Любі мої… (мов би воскреслий з небуття) От… Не вмирала доля… (Стояв, похитуючись, і посміхався, як дитина, та й морщив брови тривожно) — Я — вовк… зацькований вовк… Х-ха! (Хотів зареготатись та й зціпив зуби від болю фізичного й морального).