І ось на те ж перехрестя вибіг якийсь дядько, розхрістаний, без кашкета, погано вбраний і добре побитий, бо тримався за щоку і аж присідав від болю, сичав і звивався:
— Приварив!.. От приварив… Га!.. Хо-хо-хо… І кому?!
Перелякався ВОЯК і схопився за автомат:
— Галльо!!. Партизан?!!.
І так само обернувся ДОЛМЕТЧЕР:
— Галльо!!.
— Ні… — звивався дядько. — Це Я — КИРПИЧЕНКО Йосип… староста вроді… Ой-йой!..
ДОЛМЕТЧЕР:
— А-а, пан староста!.. Добре… Квітів!!.
КИРПИЧЕНКО вилупив очі, вражений, забув і про біль.
ДОЛМЕТЧЕР:
— Чого вилупив очі?!. Хто це тобі приварив?
КИРПИЧЕНКО махнув рукою:
— Ох… Машина засіла в грязюці… (сичить від болю, присідає) — Так я йому кажу: пане обер!.. У нас вже нічим навіть орати — ні коней, ні людей, всіх забрали на Явропу… А він мені — “ОРИ НОСОМ, ФЕРФЛЮХТЕ ШВАЙН!”.. Та я-а-ак зацідить!.. О, доннер веттер!!. і я заорав…
ВОЯК посміхається, наспівуючи ”Война пріма, война ґут…”
ДОЛМЕТЧЕР гонористо:
— Значить заробив… Тут уся Німеччина засіла у вашій грязюці, а ти патякаєш!!. Не бійсь для Сталіна робив — не перечив… Слухай-но!!.
КИРПИЧЕНКО:
— Еге ж… Еге ж… О, доннер ветер!.. О, майн Ґот!..
ВОЯК здивовано:
— Фарштеен зі дойч?..
— Яволь!!.
ДОЛМЕТЧЕР призирливо:
— Він фарштеє… Звідки ти такий мудрий?..
КИРПИЧЕНКО:
— За Вільгельма п’ять років у полоні був… Ой!..
— А-а.. А тоді?.. за Сталіна?.. (єхидно).
— А тоді в Сталіна десять років на Соловках за Явропу покутував…
ДОЛМЕТЧЕР радісно:
— А-а… І тепер, значить…
— І тепер, значить, я вже дома… Ой!.. (витирає сльози).
ДОЛМЕТЧЕР, похопившись враз, насуплюється:
— Ну годі… Замельдуєш богові… За визволення не велика офіра… А тим часом — (визвірився) — Квітів!!. Чуєш?.. Квітів!!.
КИРПИЧЕНКО витріщався і перестав присідати:
— Та Бог з вами… Які ж тепер квіти?.. Осінь… Та й все вигинуло…
— Квітів!!. Ти розумієш, чортів сину!?.. Чи ти тільки тоді розумієш, коли тебе б’ють?.. О, проклята Азія!!, (раптом вглядів кущ бур’янцю) — О!., (підбігає, дивиться і розчаровано розводить руками, тимчасом як ВОЯК ліпить великий плякат на стовпі і гасло — “АЛЕС ФЮР ЗІҐ!”) — Гм… Посохли вже… Лиш кілька пуп’янків… (зрадів) — Гей, діду!.. Поливатимеш! Вони розцвітуть.. До завтра вони розцвітуть…
КИРПИЧЕНКО, тримаючись за щоку, хитає головою сумно:
— Ох… Ні вже, мабуть, не розцвітуть…
— Розцвітуть!.. Так мусить бути!!. Пильнуй лиш… Все для перемоги!!. (Вибирає у ВОЯКА плякат, стромляє тички й чіпляє на них над кущиком той плякат охоронний:)
“НУР ФЮР ДОЙЧЕ!”
— тільки для німців
— Поливатимеш!.. Мусять розцвісти… А ні… (зробив грізний жест, а ВОЯК поляпав рукою по автоматі значуще).
Потім ВОЯК і ДОЛМЕТЧЕР ідуть геть. КИРПИЧЕНКО зідхає, б’ється руками об поли і хитає безнадійно головою:
— Ні… Не буде діла… (дивиться услід). — Щось ніби чуже, а говорить по-нашому трохи… (ще дивиться услід, потім дивиться на себе, на свої руки, хапається за побиті щелепи та з страшною розпукою, з сарказмом):
— Га!.. Га-га!!.
“До Києва од Берліна —
Самостійна Україна!!.
Од Києва по Урал…
— Ферфлюхтен!!…
Корчі люті здушують йому горло, і він хапає повітря, задихуючись:
— Мене… Йосипа Кирпиченка… бити… в лице?!. Ух-х!!. — зціплює зуби й кулаки, трясе тими кулаками в нестямі, шепоче: — Поливатиму… Ох, мабуть поливатиму!!. Поливатиму… (підбігає до стовпа, читає плякат про себе і злісно регочеться:) — Ага-а!..(читає вголос саркастично):
“ДО ТУБІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ!
Увага!
… Сам Бог і Великий Фюрер ощасливили вас…(регочеться)… Велика, самим Богом вибрана, німецька раса…(регочеться)… ллє за вас кров на всіх фронтах… Але замість подяки… Останнім часом помічаються прояви бандитизму і збройного опору на місцях…(потирає руки)… ПОПЕРЕДЖАЮ…”
КИРПИЧЕНКО махає рукою:
— Ха… От… (з глибокою роздумою) — Уже поливають!., хлопці…
Десь зойкає дівчина крізь п’яну пісню “Война пріма, война ґут…” і, втікаючи від тієї пісні, вибігає на перехрестя розпатлане й перелякане, зовсім молоденьке дівча:
— Ой, Боже мій!.. Пане голово!!.. Дядьку Йосипе!. Ох, Боже ж мій!..
Вхопила КИРПИЧЕНКА тремтячими руками за рукав, припала, шукаючи захисту… ВДВОХ вони якийсь час дивляться, дослухаються туди, де п’яна тиняється пісня… Вона змовкає, віддаляючись…
ДІВЧА зводить на Кирпиченка очі, повні сліз і докору:
— А Ви — казали… Ви ж хвалили, дядечку… Ви ж були в Німеччині… І на Соловках були…
КИРПИЧЕНКО опускає голову, тихенько витирає розбите обличчя… Голубить дівча по голові і — злегка одпихає рукою:
— …Тікай… Тікай, дитино…Ховайся!..
— Ой, дядечку, куди ж?.. (заламує руки) — Куди ж?.. До кого?.. Як ми вже нікому… непотрібні…
— Тікай, дитино!.. Ховайся… (майже благає, розгублено шепоче) — тікай… звідси…