ДІВЧА, хлипаючи, біжить геть.
КИРПИЧЕНКО стоїть якусь мить. Сам. Зідхнув тяжко. Потім підходить до “квітів” і враз несамовито топче їх ногами, шиплячи люто:
— Га!?. Не розцвітуть!!.. Ні, не розцвітуть… Не розцвітуть!!.
(Зриває плякат і дивиться на всі боки безтямно)
— “Поливати-и”?!. ЯВОЛЬ!!.
(Враз підбігає до стовпа і зверху відозви ліпить плякат)
НУР ФЮР ДОЙЧЕ!!
Вмочає палець у грязюку і малює стрілку вгору…
— ОСЬ!!.
Біжить геть. На ходу:
— Мене — Йосипа Кирпиченка, бити в обличчя??!!. ферфлюхтен!.. (щезає)
………………………………
В тій самій кімнаті все переставлено по-новому, прибрано, причепурено, наведено зразковий лад. Дещо винесено геть. Кімната вже має вигляд культурного і затишного житла; переділена надвоє книжковою стійкою і легенькою заслоною. В одній половині — бібліотека, писемний стіл, двоє ліжок, рояль, — це мешкання Ольги й Катрі. В другій — мольберт, ліжко також, кілька стільців… це мешкання і “ательє” Гриця.
ОЛЬГА сидить коло рояля, одною рукою машинально перебирає клявіші, другою тримає газету, — читає зосереджено. Вона вбрана скромно, по-домашньому, — на ній сірий халат з широкими рукавами і сірі ж гаптовані капці…
Кілька днів проведених вдома освіжили її, вона має вигляд ще молодшої, ніж перше, іще більш самовпевненої… Катрине ліжко застелене, як і раніше; друге ліжко застелене рядном, а поверх накинуто килимок, над ліжком на стіні портрет ШЕВЧЕНКА, а нижче — низка менших портретів альбомного формату, почіпляні рядком: ГРИГОРІЯ КОСИНКИ, М. ХВИЛЬОВОГО, АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА, МАЙКА ЙОГАНСЕНА, МИКОЛИ КУЛІША, ЯЛОВОГО, ВЛИЗЬКА ОЛЕКСИ, КОСТЯ БУРЕВІЯ… цілий ряд, ціла фалянґа героїчних облич буряної епохи… Портрети на цілу Україну знаних людей — чоловікових друзів… В кутку образок Марії з дитям…
ОЛЬГА читає і бридко морщиться:
— Фу-у — Ідійоти!.. Непрохідні ідійоти!.. Вони справді раптом уявили собі, що йдуть в Азію, де “щі хльобають лаптем”… Хм… Що Україна — це дике поле, “лебенс-раум” призначений самим Богом для них, а ми скопище дикунів, тупих і сірих півлюдей, “унтерменшів”… (кидає газету геть, бринькає по клявішах задумано, а потім починає щось буряно грати, вірніше, бере все наростаючий, бурхливий разок акордів… На самій найвищій точці… — раптом сильний стук в двері. ОЛЬГА, урвавши, обертається):
— Так!.. (павза) — Ввійдіть!… — і, вставши, виходить назустріч до другої половини.
Чути, як хтось старанно за дверима витирає ноги, навіть видно в трохи відхилені двері… Згодом —
2
Входить ДОЛМЕТЧЕР, хряпає обцасами і підносить руку:
— Гайль Гітлер!
— Добридень… — відповіла ОЛЬГА сухо.
— Можна до вас?..
— Будь ласка… (вертається до своєї половини, за нею Долметчер) — Сідайте… (показала рукою на стілець, а сама сіла на старе місце — біля рояля і взяла недбало газету).
ДОЛМЕТЧЕР подивився пильно на змінену кімнату, глянув шанобливо на бібліотеку, на господиню… а потім на свої ноги в заболочених, хоч і пильно витертих, чоботях, провів рукою по мокрій шинелі і мнявся нерішуче, не сідаючи:
— Дякую… я постою… Я вам перешкодив?..
— Нічого… (глянула на його кашкет — кораблик, що хвацько тримався набакир)
ДОЛМЕТЧЕР впіймав її погляд, зняв кораблика і, тримаючи його в руці:
— Я дуже перепрошую, але я до Вас у дуже важливій справі, пані… пані… І я вже кілька разів за ці три дні заходив, але вас не було нікого…
— Сідайте… Так, нас не було… (посміхнулась) — ходили міняти картоплю за лахи…
— Ото ж… Я вже з ніг збився… Фу-у…
ДОЛМЕТЧЕР примостився зкраєчку, поклавши кашкет-кораблик на коліна. Намагається бути дуже статечним, але ніяк не може перебороти ніяковости…
ОЛЬГА:
— Я вас слухаю.
ДОЛМЕТЧЕР нарешті набрався духу:
— Я коротко… Отже — Високодостойна Пані Баронесо!..
ОЛЬГА прикусила губу, одвернулась “закрити ляду над клявішами”… коли обернулась знову — обличчя її було спокійне і серйозне:
— Так… Але, між іншим, — чому це гер Матіс прислав Вас, а не того москаля?
ДОЛМЕТЧЕР гордо:
— З пошани… до Вас… Я маю респект… Дістав наказ від Пана Коменданта… Ну, словом, моя кар’єра тепер залежить від Вас, пані… а може й більше… Отже — мене прислав Гер Матіс дещо вияснити… Власне, перепросити і дещо вияснити…
ОЛЬГА іронично:
— Так якже ж, власно кажучи, що перше? — перепросити, а потім вияснити? Чи перше вияснити, а потім уже перепросити, в залежності…
ДОЛМЕТЧЕР зайорзав розгублено:
— Власне… і не вияснити, а лише устійнити…
— А тоді вже перепросити?..
— Ах… Боже мій!.. Я сам — дуже перепрошую… (майже благально) — я певен… Але я виконую наказ, пані… е…
— “Баронесо” — підказала ОЛЬГА.
— Так!.. Отже, дозвольте?:.
— Ну, що ж… Будь ласка…
ДОЛМЕТЧЕР відсапнув і якнайповажнішим тоном:
— Ви сказали, що… Ви сказали, що Ваша мати баронеса… Баронеса фон Урбан!..
— А-а… (посміхнулась Ольга)… Так!..