Засвоїв їх.
І вивчив світ.
І мудрим став в п’ятнадцять літ.

Та — ба! Виходить —
все вотще,
Бо треба вчитись
ще
і
ще!..

VII

По Україні мла і пар —
Земля смертями марить, —
То славний Голод-Комісар
Всевладно комісарить.

І стогін тих жахливих мес
Встає стовпами до небес, —
Дітей замучених яса…

Але —
не чують небеса.

Та й що до цих “земельних” драм
Таким високим небесам!
Терпи, козак!
Бо, кажуть, страм
І глум, і власть — від Бога нам,

За всі гріхи,
за всі діла
Преледащущого хахла!

Оцю, мовляв, хахлацьку рать
Якраз і треба так карать!
За що?
А Бог те зна святий,
Народ же цей не зна простий.

Але не нам стромлять списа
В такі високі небеса.

Нехай страждають ці старці,
Нехай вмірають діти ці,
Нехай конають трударі,
Дітей їдять хай матері,
Нехай відчай,
нехай бедлам…
Отак і треба тим хахлам!

За що?
Та Бог же зна святий!
Нащо питати світ пустий.

Хай стогнуть всі ці дітлахи
Хоча б… і за чужі гріхи!
(Бо ясно ж, що гріхів своїх
Іще й нема,
й не буде в їх!)

Але не нам стромлять списа
В такі холодні небеса.

Нехай конають ці старці,
Нехай страждають діти ці,
Нехай хриплять ці трударі,
Дітей їдять хай матері,
Нехай відчай,
нехай бедлам…
Уздовж!
    Навхрест!
                І пополам!!.

Та ми не тикаєм списа
У ці прекрасні небеса,

Бо що з тих зимних емпірей,
Коли нема тепла в людей!

Ну, що від синявого тла,
Коли в людей нема тепла!

..

От, бачиш, — всі знання вотще!
Учитись треба
ще
і
ще.

VIII

І пухнуть, пухнуть трударі,
І мліють, мліють матері, —
Отак на вигонах “страни”
Повзуть навколішках вони,
Устами льнуть к землі сирій —
Їдять щирицю і пирій…

Хвала!
В якій же ж і порі
Їдять щирицю трударі!

В якій же й радісній порі
Їдять шпориш пролетарі!!

Та ні,
в якій же ж і порі
Д і т е й  з ’ ї д а ю т ь  м а т е р і ! ! !

Й здається аж кричать вони
Усім отим “вождям страни”:

Осанна вам!
Осанна й їм!
Отим усім вождям моїм!
І скоморохам-“тивунам”,
“Затєйнікам” горлатим,
Орденоносним плазунам,
Так званим лавреатам, —

Осанна їм, осанна їм,
Що я оцей пирій тут їм!

Осанна їм, осанна їм,
Що я шпориш задаром їм!!

Осанна їм! Осанна їм
Отим усім вождям моїм,
Що я зійшла з ума зовсім
І вже своє дитя ось їм!!!

Осанна їм!
Осанна їм…

ІХ

Ой, де ж були, ой, де ж були
Ви, братця сановиті,
Ой де були ви лентами
І лаврами повиті —

Ой, де ж були ви в тій порі
Як паслись рачки трударі?!

Були ми…
(Геть!)
Були в Москві —
Лизали чобіть “татові”,
І по прямій, і по кривій —
За лаври лавреатові.

Лизнеш сюди,
лизнеш туди —
І маєш орден на груді!

А те що ви шпориш їсте, —
Неправда все, то все пусте!

Усе брехня від “а” до “зет”,
Бо не читаєте газет,
Бо не збагнули до пуття
Вождя
    про радісне життя.

Побільше вірь,
поменше диш, —
Тоді за хліб зійде й шпориш!

Побільш працюй,
поменше мрій, —
То стане салом і пирій!

От якби ти побув в Москві,
Полизькав чобіт “татові”,
То ти б узнав
почім нові
Медалі лавреатові.

А так — мовчи і не диши,
Парись задаром в шпориші!
Та не в простому (запиши!),
А в сталінськім,
товариші!

Х

На Україні мла і пар, —
Земля смертями марить…
Всесильний Голод-Комісар
Всевладно комісарить.

Втікали люди у міста,
Щоб жить хоч під мостами,
Та комісарські слуги й там —
Орудують містами:

Колгоспних тих “рабів німих”
Збирають геть,
збирають всіх —
Старих і купи дітвори —
Та й геть везуть десь у яри,
Десь на глухі дороги, от…

Щоб не просили і крихот!

Щоб не змогли ізнов прийти
До міст
по їх,
по ті к р и х т и.

Ось на такий тріюмф труда
Потрапив наш Антон Біда.

Від жаху хлопець очманів,
Геть зтуманів
за кілька днів.

Замісто мрій,
замість казок,
Замість ясного лану,
Замість ягнят,
замість квіток
Святого Ромодану,
Що снився так на чужині, —
Страхіття
й бур’яни одні!

І стало страшно йому так,
Що й північ стала мила.
І в снах вже квітла тундра та,
Де батьківська могила…

.

На скелі там шумить сосна
Сумна
і одинока,
І тайну береже вона,
Що бачила звисока:

Останню батьківську печаль,
Молитву Матері
і жаль,
І жаль старенької, і жах,
Що умірати їй в снігах…