Попухлі люди на шляхах,
По вигонах
і по хатах.
Жах матерів
і плач дітей…
І рясно трупів і костей
Всіма забутих взагалі —
Непохоронених в землі.
І на землі,
і на траві,
І в хатах — мертві всюди.
А серед вигону — ж и в і
П а с л и с ь,
м о в в і в ц і,
л ю д и !!!
Ура, ура! Яка ж пора!
Яка ж пора!!.
Ура!
Ура!
О, лавреате! Цить! Не диш!
О с ь м а т е р і ї д я т ь ш п о р и ш !
І ти, мій брате, цить, не диш! —
О с ь
Д і т о ч к и ї д я т ь ш п о р и ш ! !
І ти, о, світе! Цить! Не диш!!! —
Ц е
л ю д и о с ь
ї д я т ь
ш п о р и ш !
Їдять шпориш,
їдять пирій…
Це все герої, брате мій!
Труда герої й боротьби, —
Це все колгоспники-раби!
Антон впізнати міг живих,
Його ж —
уже ніхто не міг.
IV
Позаростали бур’янцем
Сади і рідні хати…
Пісень!
Пісень!!
П і с е н ь п р о ц е !!
П і с е н ь, л а у р е а т и !
Ось тут квилить пташа-маля…
Так повелів “отець” з Кремля!
І там конає он маля…
Так повелів “отець” з Кремля!
І накормить зась й здаля…
Бо так велів “отець” з Кремля!
Квиління те малят “страни”
Стоїть без відгуку й луни.
І тільки десь якийсь барбос
Квиління те нотує…
Але ні Кесарь, ні “колхоз”
Маляток не рятує.
Ніхто не чує лемент той, —
Ні Бог, ні Кесарь, ні Герой…
Ах, ах! От кепський дипломат! —
Ні Маркс, ні Вождь, ні Лавреат!!
Ніхто не чує лемент той —
Ні Кармелюк,
ані Роб-Рой…
Ні Кармелюк,
ані Роб-Рой,
Ні “лавреат”,
ані “герой” —
Ніхто не чує цих чудес!
І ллється синява з небес.
Не чує світ, —
не бачить світ, —
Осліп на цей “колхозний міт”.
Та як осліп!
Та як оглух!!.
Бо він ще з голоду не пух,
Бо не втрачав очей від сліз,
Бо пальці з голоду не гриз,
Бо не ходив при батогах
Комунного Месії,
Не загибав він у снігах
Холодної Росії,
І не втрачав очей від сліз…
І пальці з голоду не гриз!..
Та Бог із ним,
із світом тим.
Хай Бог простить дітям малим!
Мені ж простить хай за сімох,
Що я злословлю всує,
Мовляв, “ні Кесарь, ані Бог
Маляток не рятує”.
Це все від горя стільки слів,
Що не рятують дітлахів
Ні Кармелюк,
ані Роб-Рой,
Ні “лавреат”, ані “герой”.
V
Згадав Антон ізнов не раз,
Як ті дядьки співали:
“Держава дбає не про нас” —
“В Інтернаціоналі”!
Тягнули так на сьомий глас…
Поки не зникли всі
“як клас”
І на землі,
і на траві,
І в хатах — мертві всюди.
А серед вигону — живі
Паслись, мов вівці, люди.
Паслися люди в шпориші,
І з діточками мати…
Пісень про це, товариші!
Пісень, лауреати!!
Ті люди, мов овечок рій,
Щирицю їли і пирій…
Це так у сталінській порі
Мов вівці, паслись трударі!
Та ні!
В якій же ж і порі
Паслись, мов вівці, трударі!!
Та все вклякали без кінця, —
Напевно славили “отця”.
А по шляхах повзали чутки
Тривожні й неймовірні,
Що діточок десь матері
З’їдали
божевільні…
В такій от радісній порі
Дітей з’їдали матері!
Та ні,
в якій же ж і порі
Дітей з’їдали матері!
Якраз як “квітнула” земля
У сяйві “сонечка” з Кремля!
Коли ревли, щоб знали ви,
Пісень “братерства”
із Москви!
Якраз тоді,
тоді якраз
Коли Біда вже зник “як клас”,
Лиш залишивсь один листок, —
Малий синок,
такий звірок…
А інших в щастя вже впрягли,
До комунізму привели
Й щепили віспу, мов марксизм,
Ллючи червону піспу,
Пардон! (Це жалю пароксизм): —
М а р к с и з м,
неначе віспу.
Якраз коли в “рабів німих”
“Отець” забрав Вітчизну
І над батьками й над дітьми
Вовки справляли тризну…
В якій же ж радісній порі
З вовками вили трударі!
Та ні,
в якій же ж і порі
Так раювали трударі!
VI
Никав Антон по всіх кутках,
Старів в журбі й риданні, —
Який же й рай по цих роках
Став в тихім Ромодані!
Від роду вже —
ані душі,
Лише сестра убога
Десь догоряє в шпориші
В колгоспі, край порога.
Сестра утретіх. Все що є!
Та й та його не впізнає.
Лиш тужить по своїх синах,
Що розповзлись
по бур’янах…
Никав Анон по цій землі —
За день
старів на роки!
Так дозрівав синок малий
Великої епохи.
За кожен день,
за кожну мить
Старів на цілі роки!
А мов би ж він устиг завчить
Епохи всі “уроки”.
А їх… Не бракувало їх
Тяжких
страшних
“уроків” тих.