Гей, мерли люди в Комі тій,
Не хочучи вмірати,
І не приходив ком-вертій
Їх репатріювати,

Ні той вертій, ні ком-естет,
Ні весь той комі-комітет.

Не рятував цих громадян,
Не повертав у Ромодан —
В Вітчизну пісні (й боротьби!),
Або й на “родіну” хочби.

Авже ж! Забули їх усі,
Цих “переміщених осіб”.

Лише манили журавлі
Назад до рідної землі —

Махали крильми з вишини
За сивою габою,
Гукали, кликали вони
Летіли за собою

Оцих, геть збутих в смерти сон,
Оцих таких “дисплейс-персон”

(Це ж ці слова такі сліпі
І є скорочено — “Ді-Пі”)!

І полетіли б з рештки сил
Та й обернулись в плями,
Так у Ді-Пі немає крил
Летіти з журавлями.

Та й все одно б — і в небесах
Їм ГПУ відтяло б шлях.

Ні, не приходив “комітет”
Їх репатріювати —
Ні генерал,
ані поет
Ні всі ті лавреати,

Ні ВКП з КП(б)У,
Ні всемогутнє ГПУ —

Ніхто з апостолів ідей
Не рятував оцих людей —
Оцих, геть збутих в смерти сон,
Оцих таких “дисплейс-персон”.

VII

І взяв Антон у серце їх
Та й геть поніс з собою, —
Побіг крізь ніч,
побіг крізь сніг
За тою
голубою
За мрією малий побіг
І всіх поніс крізь бурю й сніг.

VIIІ

Ганяв Антон по всіх стежках,
І так поза стежками,
По диких нетрах і ярах,
По бур’янах,
по пустирах,
Летів чагарниками —
Наосліп,
всторч
і навмання,
Як бідне дике вовченя.

Боявся смерти між пустель,
Але й жахавсь людських осель, —

Бо понад все боявсь людей,
А надто —
слуг “нових ідей”.

Минав їх здалеку, як міг,
І біг пустелями,
і біг.

Немов звірок,
малий синок
Великого Народу
Лишився він, як той листок,
Один з усього роду;

За хату мав терновий кущ,
За постіль — купу дерті…
І їв жабок в глухмані пущ,
Щоб з голоду не вмерти.

І божим щастям була мить,
Коли він міг їх ізварить.

Так біг крізь голод
і сліз туман,
Та все тримав на Ромодан,

На Ромодан!
туди!..
кудись…
Де народивсь
і жив колись.

Та тільки ж як його знайти?!
В який до нього бік іти?!

Порозбігались напрямки,
Позаростали всі стежки,
Хоча по правді (чи на зло) —
Для нього їх і не було.

Летів наосліп, навмання,
Як бідне дике вовченя,

Блудив у пущах —
у лісах,
Збивавсь з путі
в гірських пасах,

Минав людей,
жахавсь осель, —
Біг дикий і обдертий,
І їв жабок серед пустель,
Щоб з голоду не вмерти,

Але стремів усе вперед,
Усе вперед,
усе вперед…

Немов би Матінка вела —
Незрима
перед ним ішла.

ІХ

Так перебіг Антон ліси,
Поперебродив ріки,
Пройшов пустелі
й гір паси, —
Та й стрів міста великі.

І тут людської “доброти”
Уже не зміг він обійти.

У цім “обіцянім раю”,
Як вигнанець із нього,
Дістав він порцію свою
Життя його “нового”.

Без прав, без “виду” на буття,
Зацькований до краю,
Хлиснув “веселого життя”
Цей вигнанець із “раю”.

Було його по хідниках,
По бруках і по брамах,
Було його й на нужниках,
По всіх помийних ямах,

Було його в пилу доріг
Маленьких і центральних,
І часто сон його стеріг
В кльозетах привокзальних…

Немов звірок,
малий синок
Великого Народу,
Котився він, як той листок,
Один з усього роду
Без злочину і без вини
По смітниках “родной страни”.

Без прав,
без “виду на життя”,
Без милосердя й без пуття.

Х

І як він жив і вижив от, —
Ніхто того не знає,
Бо не давала і крихот
Йому “страна родная”.

Було його і по мостах,
Було й попід мостами,
Було його й по поїздах.
Було й під поїздами,
В притонах,
в тюрмах,
в норах, —
скрізь
Де “розцвітав соціялізм”,

Чи топак де “врагам на страх”,
Під спів тії “Катюші”
Цвіли по диких пустирах
“І яблоні, і груші”, —

Серед покидьків (не “творців”)
Цих “історичнійших” часів, —
Серед повій, серед старців
І серед зграй бездомних псів.

Немов звірок,
малий синок
Великого Народу,
Котився він, як той листок,
Один з усього роду
Без злочину і без вини
По смітниках “родной страни”.

Й не міг збагнути до пуття,
Чому і чого ради
Не мав він права на життя
В країні цього ладу,

У цім такім “новім” краю —
В комуністичному раю.

ХІ

Пройшов вогонь і “Крим” і “Рим”,
В Уфі й поза Уфою,
Всього попробував з одним
З якимось “Мустафою”,

Набачився, як знову йшли
Раби в страшних колонах,
Як розкуркулених везли
В етапних ешелонах,
Як гнали товпища на схід,
Усе на схід,
в якийсь похід…