Що норма й план йому — чуже,
Душі до того байдуже.
Він просто з жаху вглиб заліз,
Щоби ніхто не бачив сліз,
І там він чорну ніч довбе,
Щоби в труді забуть себе.
Ось так селюк наш працював,
Кидаючись душею,
І по три норми видавав,
У інший світ —
до волі й прав
Довбаючи траншею.
Та й сам не зчувсь коли і як
Зробивсь у д а р н и к о м козак.
IV
Шумлять вітри.
Пилять хоппри…
Вже наш працює років три…
Чотирі…
П’ятий рік пішов…
Став заростати й рани шов,
В труді забув усі жалі, —
Розбив їх в вуглянім кітлі,
Розбив їх в друзк,
розбив їх в пил
Об блиск праісторичних брил.
І став Антон не той тепер, —
Зробився він, як Гуллівер.
Хазяїн він!
Володар той,
Що за палац обрав забой.
Вже він не тільки “пролетар”, —
Вже він п о ч е с н и й став шахтар.
А там — не зчувсь як і коли —
Його
в г е р о ї в о з в е л и.
Бо ж труд тяжкий — це був завжди
Уроджений талант Біди!
Це всього роду Божий дар!
То й став в е л и к и й він шахтар:
Одного дня, одного дня
Дістав він О р д е н і звання.
І став він не якась біда, —
Зробивсь Антон
Г е р о й Т р у д а.
Герой Труда!
Труда Герой! —
Гукнули всі навколо.
А надто ті, що у забой
Не лазили ніколи.
І заздрили усі йому,
Труда Героєві тому.
Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із царства туги,
з царства мук
Геть видовбав траншею.
З засудженого без суда
Зробивсь Антон
Г е р о й Т р у д а.
Лише ніхто не знав про це
(Ані який “Шельменко”),
Хто він такий, Герой оцей,
Хто він такий цей “Енко”.
Згубилось все, без вороття, —
Припало пилом забуття.
Припало шаром чорноти.
О, мій Донбас!
Прекрасний ти!
V
Шумлять вітри.
Пилять хоппри.
Гуркочуть естакади…
Минуле — орден все закрив,
Неначе барикада:
І синє небо,
і ягнят,
І злото нив,
і тихий сад,
І крик братів,
і сум батьків,
Відчай і сльози матерів,
І марш колон…
І пащі псів…
І гул проклять тих голосів,
Що ще й тепер (о, цить, мовчи!)
Кидають серцем уночі,
Ім’я і рід,
село і дім,
І хто він є, шляхом яким
Прийшов сюди, між ці хоппри,
По що і чого ради, —
Усе це Орден геть закрив,
Неначе барикада.
Він ліг на все,
немов печать.
Вітри ж хоч знають —
та мовчать.
VI
Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із мряки туги, з царства мук
Геть видовбав траншею, —
З засудженого без суда
Зробивсь Антон:
Г е р о й Т р у д а.
Та й сам боявсь, цей пролетар,
Цей мовчазний і гордий,
Боявся знатний цей шахтар
Заглянути за орден.
Нехай висить.
І все хай там
За ним береться забуття.
Хай починається строфа
Як написав той “Мустафа”.
Хай кане слід вітрів і бур.
Як пил із террикона…
І орден став неначе мур
Для нашого Антона.
За ним він жив.
І гордий труд
Любив свій у “глибинах руд”.
І тільки іноді взавід
Зринало по утомі,
Як вимірав бідівський рід
У тій далекій Комі,
Та ще,
як в радісній порі
Мов вівці паслись трударі…
Цур, цур!.. Гиля!.. Це хтось на зло!
Цього далебі й не було.
І сумував тоді Біда,
Шукав чогось без сліду,
Журився наш Герой Труда…
Ніхто про те не відав.
І нишком слав він сухарі
Якійсь троюрідній сестрі
(Останній в роді),
і хусток,
І зшитків для її діток,
Картоплі ще (бо ж недорід), —
Щоб не загинув зовсім рід!
Він був радий, що десь є ці, —
Хоч ці! —
маленькі корінці.
Нехай живуть. Ростуть! Гляди —
Розквітне знову рід Біди.
Могутній рід!
Усім на злість!
Рід звитяги і слави,
І, хто зна, може ще й колись
Бідівської держави.
А покищо…
VII
…Утікши в труд,
Трудився він “в глибинах руд”.
І пам’ятав,
за що й коли
Його в герої возвели.
Вогонь жалю у нім простиг.
І владі він усе простив.
Забув страждання все своє
І думав, —
може ж Правда є.
А може ж є!
А може ж є!
А може ж
правда ж
таки ж
є!!!
Бо серце людське все ж таки
Не може мучитись віки,
Не може жить в злобі і злі
І всім прощає взагалі
Навіть найбільшу хулу
За ласки крихітку малу.
Отак Антон.
Він зло скостив
І владі він усе простив.
І тільки іноді у снах
Зринали зимні зорі, —
Сосна ввижалася одна
Далеко на Печорі,
Мов сон,
мов привид
з давнини.
І блідла,
меркла
в далині.