З своєї волі — й не диши!
Що кат накаже, те й пиши!
Тому, хоч жалиш, як змія,
Та все ж злоби не маю я.
Ти пам’ятай про це завжди:
Велике серце у Біди.
А покищо… Привіт, привіт!
Нехай послухає весь світ,
Де взявсь,
як жив “герой труда”…
Галло!
Говорить сам Біда!
І
Родився я на білий світ
У темнім… Точні дані?
Хрущова мій цікавить рід?
Ну, скажем, в Ромодані.
Родився я, Біда, в біді
У наймитській родині…
Таких рабів було тоді
Багато в Україні,
Чи в “Малоросії”, чи пак…
Нещасні гречкосії! —
На їхніх “не своїх” степах
Був
“Южний Край” Росії!
А в тім краю, ось в тім краю,
Ще в “дожовтневу” еру,
У тім прославленім “раю”
Почав мій рід кар’єру.
Неволя, злидні, — все як є,
Читай у кожній книзі!
І повставали за своє,
І йшли в Сибір (отак як є!),
Заковані в залізі.
За слово правди, за свій рід,
За волелюбство, за нарід, —
Сибір на бідного Біду!!!
Так написалось на роду.
Так написалося в житті,
(Бо Біди — всі ізгої) —
Щоби страждати на хресті
Імперії чужої.
У ній батрачили гаразд —
Давилися сльозами!
І гайдамачили не раз
З свяченими ножами…
За це — Сибір, ланцюг, лупак.
Тоді — судьба “Ді-Пі”, чи пак:
Бездомний вовк, втікач, — “на вєк
Пєрємєщонний человєк”.
Отож, щоб знали ви коли
Почав мій рід кар’єру:
Діди діпістами були
Ще в дожовтневу еру.
За волю й правду, як завжди
В юдолі нелюдимій,
Пройшли діди сюди й туди
Сибір “неісходимий”.
ІІ
Та ось ударили громи —
І стала “власть народа”,
І ніби — позбулись тюрми,
І нібито — свобода!
В великій бурі свою кров
Брати порозливали
І за “братерство і любов”
Життя повіддавали, —
Щоби любов тая цвіла,
Щоби Вітчизна ожила!
Щоб ожила! Щоб згинув кат!
Щоб обійняв же брата брат
Ускрізь, де перш була тюрма…
“Панів нема — рабів нема!”
Ну, словом, “згинула біда”
І стала ніби “власть труда”.
Це ніби для рабів вона,
Бо ціну сплочено сповна.
Та — стихли громи боротьби
І… залишилися раби!
Немов звільнялись на віки —
Мечами світ зорали…
Але з’явилися такі,
Що в них свободу вкрали, —
Лиш переставили клеймо,
Лиш перефарбили ярмо.
В тім “царстві волі і труда”
На світ прийшов А н т о н Б і д а.
ІІІ
Прийшов Антон Біда на світ
Щоб не загинуть роду, —
Щоб не пропав по тих і слід,
Що впали за свободу,
Отих, що в бурі свою кров
За всіх порозливали,
Що за братерство і любов
Життя повіддавали.
Лишили батька всі сини,
Та взявсь Антон на світі, —
Орав із батьком ті лани,
Що кровію политі,
Оті лани, що в боротьбі
Їх здобули раби собі.
На них Антон (читач, затям!)
Трудився вже малим дитям.
Уже малесеньким дитям
Він щедро потом сходив там, —
В тяжкім труді до всього звик…
Отак Антон почав свій вік.
Трудився він за ту любов,
Що для людей тут впала,
Трудився він, щоб тая кров
Даремно не пропала,
За край, за волю, за нарід…
Ну, словом, так, як клявся рід.
Ось так з дитинства став Біда
Герой терпінь,
герой труда.
І за той труд, любов і лад —
Розквітнув лан. Розквітнув сад.
IV
Нової ери віє стяг, —
Замість імперії — “Дальлаґ”…
Пробачте, цей зарані шов,
До цього я ще не дійшов.
Нової ери б’є луна:
Замість імперії — “страна”,
“Родная”, ясно, еС-еС-еР;
Замість орла — червоний серп
І молоток кийком униз;
Замість Росії — “комунізм”.
“Отець” і “вождь” замість царя.
А над усім — ясна зоря!
“Отець народів” і зоря —
Замісто “бєлого царя”!
Гіп-гіп-ура! Гіп-гіп-ура!
Таки прийшла нова пора.
Але про це не знав Антон,
Він на такий не думав тон, —
Пастух, погонич, водолий —
Трудивсь з батьками наш малий.
Але, далебі, і батьки,
Від праці волоокі,
Не мудрували про такі
Матерії високі, —
Любили землю — от і край.
Нутром любили Рідний Край!
А для роздуми — досить, брат,
Що, крім Антона, гурт малят.
Ні. З вічним потом на лиці,
Землі віддавши соки,
Не знала Мати про оці
Матерії високі.
А вже Антон — то й Боже крий! —
В п о л і т и к и
А н т о н м а л и й.
Він тільки в школі щойно вчив:
“Нема панів — нема рабів!”
А про “рабів” і про “царя”
Почав читати з “Кобзаря”.
V
“Отець народів” і “зоря”
Замісто “бєлого царя”!
Таке хоч знову помирай, —
Пропали марно зміни:
Зробився знову “Южний Край”
На місці України.
Потоки крови й сліз моря,
Надії, — все пропало “здря”:
Став знову раб і знову пан,
І знов плебеєм став “Іван”,