В безмежну тундру Колими,
В бездонний край Печори
Понаселяти йшли кістьми.
Пустелі, нетра й гори.
Несли журбу старі й малі
І плач по Україні,
І грудку рідної землі
На грудях у хустині.
Ішли на схід
і на північ
По всіх шляхах і день і ніч.
Серед плачу таких колон
Ішов малесенький Антон.
Хилила змучене лице
Безрадно бідна мати…
І н е с п і в а л и п р о о ц е
П і с е н ь л а у р е а т и !
Лише обабіч (о, часи!)
Вели його салдати й пси.
Не чує Бог, не бачить світ —
Оглух на цей “куркульський” міт,
Не бачить і як між колон
Іде манюсінький Антон.
Х
Вмірали дітки по шляхах,
Де йшли ці гречкосії,
І не поховані лежать
На всіх шляхах Росії.
Лягло малесеньких кісток
По тих шляхах багато.
І н е с п і в а л и п р о д і т о к
П і с е н ь л а у р е а т и !
Лише топтали (о, часи!),
Пручи живих, салдати й пси.
“Давай-давай! Давай-давай!”
В бездонну прірву! В дикий край!
Лишались дітки край доріг,
А поруч — мертві матері.
Без могилок, а так — в снігах.
На всіх стежках. На всіх шляхах.
І через них в плачі колон
Ішов малесенький Антон.
Сахались люди його скрізь,
Немов тії прокази…
(А десь пісні про комунізм
Співали віршомази!)
Лякалися (ніхто не рад!) —
Жахалися (в країні рад!) —
Ховалися в сльозах, в журбі,
Щоб не загинути й собі:
Бо це дитя, бач, “зле нутром” —
Із розкуркуленським тавром!
Бо йде в Сибір оце маля!
Бо так велів “отець” з Кремля!
Сахалися Антона скрізь,
Немов тії прокази…
А десь пісні про комунізм
Блудили віршомази.
О, вік новий! О, славний лад!
О, золота “Країна Рад!”
О, ера правди! О, часи! —
В е л и д и т я с а л д а т и й п с и !
Дитя вели салдати й пси
Через провалля і ліси,
Через сніги, через зиму,
Через негоду і пітьму, —
ХІ
Через негоду і пітьму,
Крізь нетра і пустині…
І снились бідному йому
Ягнята в Україні
І синє небо, степ і гай,
Тепло
і ніжність літа…
Це те, що зветься “рідний Край”, —
Волошка й колос жита.
І плакав він в пітьмі ридма,
Що того неба вже нема,
І що тепла не буде вже,
Що небо сіре і чуже.
Що в небі тім над ним щодня
Кружляють зграї вороння.
І вперше от під крик тих зграй
Збагнула ця дитина,
Що означає — “рідний Край”,
Що значить — “Україна”: —
Той край, що дітям Богом дан,
Що значить він далебі,
Що значить тихий Ромодан,
Як веселка на небі.
Той край, так люблений завжди
(Тепер і змірять годі!),
Що у маленького Біди
Відняв “отець народів”.
Та ще збагнуло це дитя,
Що значить рабство, із життя;
Що значить біль, відчай без слів,
Що значить розпач матерів,
І каменіло вже тоді
Маленьке серце у груді.
І затужив малий з тих пір,
Що деспот не судимий!!.
Та й міряти пішов Сибір —
Сибір “неісходимий”.
Затявся серцем він з тих пір,
Що деспот не судимий,
Йдучи у сталінський Сибір —
Сибір “неісходимий”!
..
Ось так, хотів чи не хотів,
Пішов Антон шляхом братів.
В країні “волі і труда”,
“Комуністичній змістом”,
О т а к м а л е с е н ь к и й Б і д а
У п е р ш е с т а в д і п і с т о м.
Розділ другий
Привіт, привіт, привіт, привіт,
Товаришу і брате!
Та й лауреатові привіт.
Привіт, лауреате!
Бо ти всього лиш “шут-горох”,
Царя нового “скоморох”.
В ганьбу таку тебе затіг
Московський “пряник” і “батіг”.
Та за кривляння те смішне —
За хліб “шута-гороха” —
Ніхто тебе не розіпне, —
Хто ж судить “скомороха”!
Йому і так далась ганьба.
Хто ж судить бідного раба?!
Ти пам’ятай про це завжди.
Велике серце у Біди.
На тому й крапка. А тепер —
Журись за всю Рассєю, —
Продовжую про еСеСеР
Діпівську “Одисею”,
Щоб світ увесь узнав про зло.
Ти теж послухай, як було,
Яка в Біди судьба тверда…
Галло!
Говорить сам Біда!
І
І “шірока”, і “вєліка”
Оця “страна родная”,
Та тільки місця ні вершка
Антонові немає.
І “шірока”, і “вєліка”,
Безкрая
і бездонна,
А місця — ані пів-вершка
Немає для Антона!
Для нього все нулі-нулі,
Самі шпички, о, Боже!
Він бігає по всій землі —
І вибігти не може.
Бо всюди місце завузьке.
Бо всі ж кордони —
“на замкє”.
(Щоб раптом із “родной страни”
Не повтікали всі сини!
Бо ж знав Антон:
на сьомий глас
Давно дядьки співали —
“Держава дбає не про нас”
“В Інтернаціоналі”…
Цей гимн і кожен хлопець наш
Напам’ять знав, як “Отченаш”;