— Що ж він вам заподіяв? — пита Чіпка.
— Як що? З служби вижив… ябедником зробив… он що! Та ні! Не так легко Василя Пороха зробити ябедником… Не така у Василя Пороха голова! Заслав брата на Сибір, — бо брат дурний… Племінничок звів з ума сестру, — бо сестра божевільна… А Василь — ні… не вгризеш! Василь колись вертів цілим повітом… у Василя усі були в руках — і комісар, і суддя, сам предводитель… аж поки він не вліз у предводителі… Уліз та й ну свою панську пиху показувати. Що ти мені з своєю пихою, коли я за всіх роблю?.. Плювати на неї! Так, бач, ні… По його — хоч нічого не роби, тільки йому зваж… йому лижи… Не такий Василь Порох, щоб лизався… Хай другі лижуть, а Василь не лизатиме… Він як лизне, то й лизь вас злиже!.. Ну?.. вижити Пороха! Порох не хоче коритись… Порох не лиже… Сказав судді, а суддя не хто, як рідний братік… Та хіба один суддя?.. і підсудки родичі… і справник родич… всі одного заводу, одного кодла… Де ж там правда візьметься?.. Сказано — вижити… Ну й вижили… Нетрудно вижити, та трудно розквитатись… Сількісь… Що мені служба? Наплювать на неї!.. А я таки вам дозолю. Я зав’яжу кішці хвоста, — хай розв’язують! Он по опеці одного братчика довів, що під суд оддали… Скрутили, правда, діло… виплутався… Хай! Хіба можна підсудникові служити? Хай, кажу. Се мені хліб… Я знов писатиму… Мене тільки зачепи, — возом не об’їдеш. Писатиму, все писатиму… І про вибори, як вони з’їжджались та змовлялись, напишу… і за те напишу, що всі куми та побратими… Все опишу… Я їх на чисту воду виведу. На те я — ябеда! Макуха сидить уже під судом, оддам ще й порадника вашого — Чижика… Хіба здохну, щоб його не оддав!.. Я знаю, як Чижик за Совинських діло скрутив… Совинський дівку встрелив… Вийшов після обіду в садок. Дівчата рвали ягоди… Ану, каже, яка скоче з вишні?.. Та — бух! Так одна опукою додолу… та сама, що не піддалася… Що ж?.. Зараз до Василя Семеновича… Той за Чижиком… Ну, звісно, й Чижикові перепало десятин з двадцять поля… Чижик і скрутив діло, очевидячки скрутив… За те Совинський на дочці Польського оженився… узяв плащувату циганку, з таким носом, як сокира. І покрили… Людську кров покрили… Та ні! навіщо Василь Порох живий?.. він вас розкриє… Кров — не вода… Василь Порох сам у яму ляже, — то й звідтіль кричатиме, що Сoвинський дівчину вбив!.. Душогубці!..
Страшно якось, гучно роздавалися у темній хаті Порохові речі, ніби справді хто з глибокої ями гукав про панські злі вчинки… Чіпка слухав ту обрубу бесіду, серце закипало в його…
— Так воно скрізь добре?.. — промовив він: — усюди правда!!
— А ти шукаєш правди? — суворо запитав Порох. — Тільки й правди, поки повна пляшка, а коли порожня, то й брехня!.. Ану лишень підкріпимося…
І він самотужки потяг з пляшки, тільки: булькотало у горлі.
Чіпка не схотів пити. У його й без того грало уже в голові. Порохові речі глибоко запали в серце… Перед очима встала вся неправда… «Він — старший, а кругом його — менші, все родичі… Сказав слово — і все схилилося перед ним… Пан над мужиками, пан і над панами! Немає ні в чім перепону, не знає ніякої заборони… Де ж тут візьметься тая правда?» Прокинулась у Чіпчинім серці недовіра у правду; обізвалась вона у душі його тяжким сумом… Він сидів, схиливши на руку головує — не чув, як рипнули двері.
— А ви поночі сидите? — щось спитало жіночим голосом і знову зачинило двері.
Трохи згодом у хату увійшла сестра Порохова з каганцем у руках. Світ ударив прямо Чіпці в вічі. Перед ним, як мара та, стояла розпатлана жінка і живцем нагадувала йому про людську неправду…
— Тут будемо вечеряти чи там? — питала вона, не випускаючи каганця з рук.
— Там, мабуть… Там, Галочко, — одказав Порох. Чіпка аж затіпався, почувши таке мення…
— Ходім же їсти! — гукнула вона й пішла вперед. Порох і Чіпка пішли за нею. Увійшли в кухню. Вона була ще чорніша, ніж кімната, де сидів Чіпка. За кухнею чорніли ще двері — у третю хату. Що там було — не видко, тільки з-за дверей виглядали дві кострубаті дитячі голови. «То, видно, її діти», — подумав Чіпка.
Серед хати сіли вони вечеряти. На перевернутім уверх денцем горняті блищав каганець і присвічував у миску.
Жінка всипала галушки. До вечері усі випили по чарці, випила й сестра Порохова і не скривилася. Чіпка покуштував галушку, — глевка, як глей, та ще й на зубах тріщить. Давай він сьорбати одну щербу. Коли б не так хотілося їсти, він би й не покуштував такої вечері.
— Мамо! дай і нам галуски… і ми хоцемо галуски, — обізвалась з-за дверей дитина.
— Ви!.. — гукнув на їх Порох. Діти поховалися.
— Луципір! — зиркнула Галька: — сам напився, налопався, а дітям — то й нема?!
— Чому ви, справді, дітям не дасте? — обізвався Чіпка до неї.
Вона устала мовчки; достала недобитий полумисок; всипала в його галушок і поставила коло порога. З-за дверей висунулось двоє дітей — чорні, замурзані, в якихсь ганчірках замість сорочок, котрі вони якось соромливо позводили на грудях чорними рученятами, — бо застібок не було… Впали вони опукою над черепком, запустили в юшку свої рученята, витягли по гарячій галушці, засичали, захукали — і стали жувати, цмокати… Чіпці стало аж гидко. Мабуть, не любо було й Порохові, бо він знову закричав на них. Діти спідлоба зиркнули на його і налагодились шарахнути за двері.