— На, — сказала вона Чіпці, подаючи гроші правою рукою, а лівою зачиняючи скриню.
Чіпка узяв гроші, подумав, повертів у руках синю бумажку, заховав її у кисет з тютюном, пхнув у кишеню, зітхнув — і взявся за шапку.
— Прощайте ж, мамо! сьогодні мене не ждіть, хіба аж завтра вернуся ввечері.
— Щасливо, сину. Ти б узяв хоч хліба на дорогу. Чіпка не чув: він уже зачиняв за собою хатні двері. Зосталася Мотря сама — сама, як палець, з своєю нерозважною думкою… Сіла вона на гребені; незчулася сама, як узяла веретено; смикнула кужелю пасмо, вивела нитку… В голові — полізла всячина, завернула у давнє… У пам’яті — прокинулись ті давні часи, як на чужім полі на людей жала, з снопа заробляла, як п’ять снопів людям нажни, а собі шостий одверни… як за цілий довгий літній день, од світової зорі до вечірньої, спини не розгинаючи, тільки двадцять снопів і заробила!.. А ще ж їх треба і звозити і змолотити!! А тут — кругом лиха година облягла: на хаті оселя попрогнивала — крізь стелю капле, стіни осінні дощі обшмарували — голими ребрами хата світить… А вже й зима не за горами… І холод… і голод… Пополотніла Мотря… увірвала нитку… Покотились з очей сльози — як горох, закапали аж на долівку…
Чіпка тільки вийшов з двору, так і наліг на свої ноги. Лихо його мчало у город: йому хотілося перелетіти туди. Шлях у Гетьманське лежав повз його землю, мимо москалевого хутора. Та не дивився тепер Чіпка ні на чорно-жовту колючу стерню на полі, ні на білий верх, що один тільки й виглядав з-за високого паркану москалевого двору. Чіпка чесав діляхом, заклопотаний одною думкою — про землю… «І що я без землі? — вертілося у його похнюпленій голові. — Людський попихач… наймит… Без землі — нема волі… Земля тебе годує… земля хазяїном робить… А без землі усе пропало… і моя надія пропала…»
— Щоб же ви самі пропали, проклятії — сам незчувся, як зірвались слова з язика.
— Кому то ти добра такого зичиш? — любенько обізвалась Галя до його, на хвірточці стоя.
Вона вже давно його нагляділа, — тільки він не примічав її.
Несподівана стріча — як обварила Чіпку. Він підвів голову, подивився, де він, глянув на Галю — і не міг слова вимовити… Галя стояла і собі дивилась на його ніби з усмішкою — ніби раділа, що так несподівано захопила Чіпку, що він змішався…
— А бач: перелякався й ти!.. а ще парубок!! — зацокотала вона.
Чіпка сердито зиркнув на неї і наче здув веселу усмішку з її веселого личка;
— Лихим людям, Галю… — понижаючи голос, ледве одмовив Чіпка на перше питання та й повернув до хвіртки.
Галя собі повернулася, скочила у двір, защепнула хвіртку і — тільки чутно — закопотіла двором.
— І вона втекла!.. — гірко вимовив Чіпка: — не підождала… не побалакала…
Поглянув він на ворота, на хвіртку, — мовби поглядом зніс їх; похитав журливо головою, повернувся і знову почесав далі…
Сонце вже стояло на вечірньому прузі, як підходив Чіпка до Гетьманського. Череда з поля пустилася додому: корови поспішали побачитись з телятами і заздалегоди подавали про себе вістку протяжним ревом. Череда нагнала отару — й перемішалася… Овечки бекали та мекали, розскакувались на всі боки і піднімали з шляху страшенну пилюгу… Вона стояла сірим стовпом, навпроти сонця здавалася червоно-димчата. Вона закривала собою город, тільки й видно було з-за її густого пологу — горіла на сонці золота баня на церкві…
Чіпка ні до чого не додивлявся. Він ішов собі, похнюпивши голову, тихо, ногу за ногою посилаючи. Неблигий світ Гетьманське. Набив добре ноги, натомив думками голову; втомився трохи. Йому задумалось спочити; він став міркувати: де його на ніч притулитися? Аж ось і город…
У царині наглядів Чіпка низенького, натоптуваного чоловіка, з круглим запухлим лицем, з рудими товстими усами. На плечах у його наопашки була накинута сіра московська шинеля, унизана блискучими ґудзиками, з зеленими нашивками на комірі. Москаль — не москаль, а службою пахне. Стояв він серед двору, без воріт, і, прикривши рукою від сонця очі, поглядав на Чіпку. Той повернув до двору. Чоловік побачив і собі відійшов од немазаної хати. Нап’явши на лікті шинелю, він став коло одного стовпа од воріт, підпер його одним плечем і обернувся до Чіпки:
— А що скажеш? Чи не по ділу?..
«Сам бог насилає», — подумав Чіпка, здіймаючи шапку.
— Скажіть, будь ласка, чи ви не знаєте, де тут живе секретар Чижик?
У чоловіка аж обидва уси затіпались; таранкувате лице мов ще дужче порябіло.
— Чого тобі до секретаря? — сам себе здержуючи, пита чоловік. — Секретар таких, як ти, не приймає… А коли чого треба, то й я тобі напишу… Що в тебе за діло? — приставав він до Чіпки.
— Та діло, бачте, ось яке…
І давай Чіпка викладати свою пригоду.
— Так… еге… треба справки наводити… копії брати… — понуро дивлячись, як великий дока у сьому ділі, одрубував чоловік. — Треба прошеніє… еге… так-так… Так і напишемо… А гроші ж у тебе є? — спитав він і глянув прямо в вічі Чіпці.
— А багато на те треба? — вивіря Чіпка.