— Не кричи, п’янице! — гукнула Галька на його.
— Сидіть! — обернулась до дітей. Чіпці вже не їлося. Доїв Порох останню галушку, встав. Подякував Чіпка Порохові і Гальці.
— Іди ж тепер та лягай спати! — обізвавсь Порох до Чіпки.
Вийшли вони разом з кухні. Чіпка покурив в сінях люльки, пішов у хату, а Порох ходив ще довго по двору, смоктав люльку та спльовував. Лежить Чіпка у хаті на долівці, не спить, качається. Душно йому, варко; по жилах бігає гаряча кров; гаряче полум’я пашить з рота; а в голові — одна думка ганяється за другою… То йому привиджується вдача: земля знову його; він такий радий, і мати рада: не попустив свого!.. І Галя йому любенько ввижається… Що не кажи, а Галя дівчина гарна! От, якби така жінка… Радіє Чіпка від однієї згадки… Аж ось повіяло холодним вітром з другого боку… Нема землі!.. проходився дурно-марно втратився… Мати плаче, — це їй, старій, знову прийдеться на чужім полі тинятись… А самому як?.. Пропало все!.. То знову він хазяїн… іде поруч з Галею… Вона йому любо глянула в вічі, усміхнулася… А лихий ворог позавидував йому — одняв землю, закрив своєю нечистою рукою її милий образ… Що ж тепер йому зосталося?.. Висовується, мов з туману, п’яна Порохова постать; а за нею — світить страшними очима божевільна Галька; просовують до його рученята голі, чорномазі діти — страшні, сухі, тремтять од холоду… І встає перед ним людська неправда… Бачить він: вона, як павутина, заснувала цілий світ, — ніхто не виплутається з її тонких тенет… Правда, один рвонувся — і вирвався… та як? руки й ноги назад скручені… ні сісти, ні встати: стій, як на кару виведений!.. «Господи, боже! де ж твоя правда?.. — шепче Чіпка. — Де її шукати?..» Аж ось, здається йому, павутина і його основує, — от-от — і він в тенетах! Він рвонувся, кинувся… Хочеться йому забутися, заснути. Перевернувся він з боку на бік… Сон — як відьми вкрали!.. Хтось рипнув дверима, увійшов у хату.
— Се ви, дядьку? — питає Чіпка.
— Я, — одказав Порох. — А ти ще й досі не спиш? — спитав його і побрався до свого лігва, по другий бік хати. Не пройшло десяти хвилин, — Порох захарчав.
«Щасливий він — подумав Чіпка. — Таке лихо, а спить безпечно… Тут — ще тільки заклюнулась, та й то!..»
XV
З ЛЕГКОЇ РУКИ
Уранці устав Чіпка з досадою в серці, з дурманом у голові. Узяв просьбу, поклонивсь Порохові, пішов у суд. Ще було дуже рано: нікого з судовиків не було в суді; тільки один сторож підмітав скрізь по хатах порозкидані шматочки нікчемного паперу і цілу коробку його, разом з сміттям, висипав у грубу…
— Та й ранній же! — сказав він, побачивши Чіпку — Підожди лишень… Ще нікого нема…
Чіпка сів на рундуці. Після недоспаної ночі, після згаги осіння ранкова прохолода здавалась йому такою хорошою, ніби оживила його… Голова потроху одходила; веселіші думки прокидалися. Вранішнє сонце обливало його м’яким світом, пестило його вид, очі, нагонило сонне забуття… Чіпка захитався — задрімав. Його розбудив якийсь гомін. Розплющивши очі, він побачив — ціла купа людей увалила в двір. У одного з-за пазухи виглядав крайок паперу; у другого на грудях наче горб виріс: то оддимався цілий хліб, узятий з дому на цілий день; у третього за плечима торбина… Кожен щось розказував другому; інший розмахував руками: всякого клопотало своє діло… Чіпка сидів мовчки, навіть не дослухався до людського гомону: у його гомоніло своє лихо… Якось незнарошне погляд його впав на одного чоловіка. Нарізно стояв він під забором, зажурений, похнюплений. Другі посідали, сміялись, балакали. А він стояв мовчки, як одшиблений, і, здається, нічого не чув, не бачив… Чіпка подумав: «Мабуть, неабияке діло і в цього!..»
Аж ось — хтось крикнув: «Секретар! Секретар іде!..» Усі повставали, насторошились. Підвівся й Чіпка. У воротях показався сухий, перегнутий утроє панок, з зеленим коміром, з блискучими ґудзиками… Чіпка глянув на його. Борода йому була гладенько виголена; як та сокирка, видалась вона уперед, ховаючи у прогалині між довгим носом і собою запалий рот з сухими тоненькими губами; голова трохи подалася назад; довга шия вип’ялась так, як у вола, коли його у ярмо запрягають; на грудях одтопирились верхні краї форменого сюртука, застебненого унизу на два ґудзики, і робили ніби горб, а на спині був справжній горб — аж од самих плечей до тонкого, перегнутого стану… «Ну й цього перегнуло!» — подумав Чіпка.
Секретар Чижик, — то був він самий, — увійшов у двір, обпираючись на довгий ціпок, як обпираються старці. Люди поздіймали шапки. Він озирнув усіх своїм мишачим поглядом і підступив до людей.
— І ви до нас, Осип Федорович? — осміхнувшись, промовив він до одного, видно, полупанка, що стояв тут же таки між народом.
Той поклонився, розказав своє діло. Секретар підступив до другого, до третього — до всіх по черзі. Знакомих величав на мення; незнайомих прямо запитував: «А чого?» Дійшов і до Чіпки:
— Ти чого?
— З прошенієм.
— Об чім?
Чіпка подав до рук прошеніє. Секретар шморгнув носом, витяг лівою рукою з-за пазухи з червоними розводами чорну хустку, обтерся і став потихеньку читати прошеніє…