Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула — була вже далеко.
Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.
— А що? — спитав Грицько.
— Галя… — знову перехрестилася: — повісилась…
— Отуди к лихій годині! — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.
Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні — мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це та, не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:
— Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик.
— Не знаю… — одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ть! мовчи… битимуть!..
Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі… Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала у Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.
Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.
Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок.
У той час Грицько вертався з поля з снопами — аж трьома возами. Він — за одним; Христя — за другим; а син — хрещеник Галин — сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту… та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам’ятався, підступив ближче.
— Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.
У тому запитанні, у його голосі не було ні докору, ні помсти, а вчувся тяжкий жаль — шкода пропащого брата. Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся.
Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки. Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував в дорогу.
Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння… Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до його — попрощалася…
Брязь!.. дзень!.. Брязь!.. дзень!.. Валка рушила.
— Хай тобі бог помагає на все добре! — крикнув навздогін Чіпці Грицько.
Чіпка озирнувся — і одгукнув з дороги:
— Грицьку! поклонись матері… Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сконіє до того часу…
— Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя: — напути його на все добре! — та разом з Грицьком і повернула до возів.
— Воно таки правда, що цей Чіпка непевний…
— Такий і батько був…
— І вродився так — прости, господи!
Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сірій куряві валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, поки не перевели розмови на урожаї, на посіви та другі хазяйські турботи, а тоді вже й порозходились по домівках.
Мотрю узяв Грицько — догодувати до смерті. Швидко після того вона й умерла.
Чіпчину хату опечатали, забили. У ній одні сови та сичі плодилися та тічки собак товклися по вгороду, що увесь заріс бур’яном, як лісом. Через рік — веселе колись місце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшніша, ніж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її відхрещуватись, як проходили мимо; а малі діти боялися й здалека глянути на того чоловічка, що, як те страховище, позирав з воріт на шлях своїми витрішкуватими очима.
А недалеко од Пісок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипана висока могила, на ній стоїть височенний хрест — оглядає навкруги хутори, села, всі околиці… Під ним тліє вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».
А посеред села, насупроти похилої церковці, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу у ставкові води поновлений палац — у позолоті, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пісок — перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повіті, найщиріший земець, предводитель, предсідатель, банкір, заводчик-сахаровар — Данило Павлович Кряжов. І як тепер весело в тому палаці! Які бувають іноді гулянки… устала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихсь повітів, а з цілої губернії саме спинкове панство, саме найзаможніше купецтво знаходить тут щирий привіт, добру учту веселого й щедрого хазяїна…
Минав рік; минав другий… Стояла на край села сиротою пустка — завидувала палацу. Аж ось — випало й їй несподіване щастя: купив її у казні за безцінок давній знакомий — жид Гершко, причепурив трохи зокола облупані боки, полатав, де попрогнивала, оселю — та й завів шинок. Щонеділі, щосвята, а часом і серед будня, щоб не одстати од вельможного сусіди, — бенкетує тут п’яне море темної простоти… Оже ще й досі, під пізній вечір, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорніє над Ромоданом…