Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові — дурман, у грудях — згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута у три погибелі постать Чижика — гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову, вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і усміхався.

— Прощайте!

— Куди?

— Додому.

— Щасливо…

Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та утрата — утрата всього наймилішого, найлюбішого — пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги.

Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… «Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті!..» Він придав ходи в ноги.

Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло. Уже смеркло, як дійшов він до Пісок. З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося у невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться…

«Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..»

І повернув до шинку.

— Сип горілки, Галько! — гукнув на жидівку.

— Сцо це воно буде?! — усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя. Він прямо побрався за стіл, на покуття.

— Не питай… давай швидше!

— Не крици, не злякалася… Дивись… скільки з хоц?

— Та сип, що хоч, гаспедське кодло!

— Ці ти не здурів, бува?.. Ну?.. Сип… Давай попереду гросі!

Чіпка полапав в кишені: ні кисета, ні грошей… Він скинув свиту:

— На! та давай швидше! — ! швиргонув через стіл

свиту.

— Сцо мені з твоєї свитки?.. Вона мені не потрібна…

Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

— Сип, Галько! — каже. — Я за свиту карбованця ложу…

— Сцо ти карбованця? — закричала жидівка, вириваючи з рук свиту. — Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?.. Він заставля…

— Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…

— Сип… сип, — запорощала жидівка. — Скілько з сипати?

— Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! — гуконув Чіпка на всю хату і ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.

— Ну, цетвертину усиплю…

Жидівка мотнулась з свитою у другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки, поставила її перед Чіпкою та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.

Коли це — увійшов в хату Яків Кабанець.

— А що це, Чіпко? І ти вже?.. — обізвався. — Вип’ємо, значить?..

— Вип’ємо, — понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: — Вип’ємо! — А це вже гукнув на всю хату: — Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!

Та — гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу. Тут уже й другі примовились. Слово по слову, чарка по чарці — полилася з ротів розмова, а в роти — горілка… Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі удався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок та й почне теревені точити, та все по-письменному,

по-церковному… Зійдуться у шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати, — і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже буде сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують — з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята у шинку.

Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки, п’ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п’яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї утіхи тепер? І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали — може, хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і їх чаркою…