— Та рублів п’ять на перший раз треба… А там — побачимо, що буде: чи можна вести діло, чи, може, наплювати…

Чіпка стояв і роздумував: чи не бреше він? он на йому яка лиха одежинка! Може, хоче видурити гроші… Бач: п’ять рублів, щоб тільки дознатися… усі гроші на те тільки, щоб знати: чи можна вести діло, чи не можна?.. Ото здирство!..

— Ну, так ходім до хати…

— Ні… — зам’явся Чіпка: — прощавайте!

— Слухай!.. постой!.: Чув?.. постой! Чіпка став.

— Знаєш що? — я тобі за три карбованці напишу…

— Не хочу, спасибі вам, — та й іде далі.

— Постой! постой! — спня його чоловік. — Як ти прозиваєшся?

— Варениченко.

— Ти козак чи хто?

— Мій батько москаль.

— Ага… От, бач, і на бумагу не треба — на простій напишу… Хоч? за рубля напишу! Ніхто тобі за рубля не напише, а я напишу…

— Та бог з вами! — одгрібавсь Чіпка, не рад, що

й зачепив таку причепу.

— Ти думаєш: я тебе одурюю?.. Ні, ще Василь Порох нікого не обдурював… Ти чув про Пороха? Через Пороха й секретареві твоєму не раз доставалося!

Чіпка справді чув про Пороха: піщани хвалилися, що Порох не раз писав прошеніє кому треба. Чіпка задержався і ще раз обдивився Пороха.

— Ну, от же тобі за твою неймовірність, — пристає Порох, узявшись у боки, — щоб ти на другий раз знав Пороха, дурно тобі напишу!

— Чи йти, чи ні?» — подумав Чіпка.

— Слухай, ходім!

Чіпка повернув за Порохом у двір.

— Я це тільки тобі дурно напишу, — проказував Порох, ідучи вперед, — вперше зроду пишу дурно! За те ти мені хоч могорич купи.

— Добре, — одказав Чіпка.

— То он, дивись, пляшка над хатою висить, — показав Порох через дорогу: — то — шинок… Піди могоричу принеси!

Чіпка повернув до шинку; Порох пішов у хату. Незабаром Чіпка вернувся з пляшкою горілки у руках. Порох стрів його на порозі, увів у хату.

Хата вдарила Чіпці в вічі своєю неохайністю. Стіни пооблупувані, чорні, аж поцвіли; долівка була колись на помості, — тепер тільки недоколоті під стінами дошки про те нагадували; посеред хати вибої, повні сміття; вікна темні, аж чорнувато-зелені, пропускали в хату якийсь темний світ. Гидко, непривітно! У самому кутку, на покуті, стояв невеличкий стіл з двох дощок, на палець одна од другої…

— Здорові у хату! — привітавсь Чіпка.

— Здоров, здоров, — весело задріботав Порох. — Сідай — і ткнув пальцем на триніжок, що стояв коло столу, а сам метнувся до груби.

У хаті була панська груба. Порох одчинив дверці, вийняв звідти чарку і краєць черствого хліба, покаляного в попіл.

— Оце приходиться ховатись од проклятої сарани з святим хлібом! — задріботав Порох. — Як та прожра жре! не заховай тільки… Засох трохи, та сількісь… Покалявся… — І почав хліб обдувати та обтирати.

— А де ж горілка? — обернувся до Чіпки. Чіпка підвівся, щоб дістати: він поставив пляшку у кутку коло порога.

— Сиди, сиди! — защебетав Порох, наглядівши горілку. — Я сам! Я сам!

Узяв він пляшку, налив чарку, вилив у рот. Кутуляв, кутуляв, розводивши якось чудно очима, ковтнув, по-плямкав; знову налив чарку і знову вилив у рот, закутуляв, ковтнув…

— Хто се давав? — спитав після другої.

— Жидівка.

— То-то, чортова душа, поганої дала!.. От, гаспедська Ривка! Ще таки Оврам совісніше, а що вже Ривка… Ось покуштуй!

— Ні, не хочу.

— Чому? не п’єш?

— Та таки й не пив досі…

— То не знаєш, яка й на смак?

— Не знаю.

— Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А так… На, пий! — крикнув на Чіпку і подав йому чарку.

Чіпка давно чув, буцім горілка робить полегкість. Тепер ось і Порох розхвалює, а тут ще й досада з самого ранку за серце ссе… в тілі трохи холод чується… Усе це разом намоглося на Чіпку: випий та й випий! Нічого робить — треба спробувать… Узяв Чіпка, випив… Горілка запекла, защипала в роті, трохи не похлинувся, аж закашлявся…

— Таки видно, що ти не вмієш пити! — каже Порох. — Ось як треба пити! — і знову вихилив чарку у рот і ковтнув, як воду. Потім того одломив шматочок хліба, почав заїдати…

Чіпка собі взявся за хліб. Хліб — як сухар сухий, насилу кутуляв його Чіпка.

— Зовсім ти нікуди кчемний! — каже Порох: — ні пити ні їсти.

— Та як його отаке гірке пити? — зверта Чіпка на

горілку.

— Та тотільки так здається… Ось підожди, трохи, пройме — сам попросиш!

Чіпка справді почув — спершу наче хто гарячим залізом припік його усередині: запекло коло серця та й розійшлося по всьому животу… Далі — той огонь затух, запекла згага, їсти схотілося… Здається, вола б з’їв… і черствий хліб здався смачним! Трохи згодом — мов щось у вічі вступило… заграло в голові… повеселішало на серці… Темні думки стали прояснятися… стала прокидатись віра… узяло завзяття… «То все брехня! — думається йому. — Хай карбованця проходжу, хай два або й усі п’ять… а земля все-таки моя! Брешеш, вражий чоловіче, земля моя!..» І так стало Чіпці весело, немов справді земля вже його і він вертається додому забезпечений…