— Вклоняюся вашій султанській величності й прекрасній султанші Хасекі, — пїдніс Ферхад-паша дарунки Сулейманові. — Після того, як мої яничари погуляли серед кизилбашів, у тих пропала охота бунтувати, єдине, до чого вони тепер здатні: шити отакі вбрання.

Сулейман нарешті вмилостивився. Прийняв дарунки. Звелів обернути Ферхад-пашу дорогим кафтаном, подати йому на золотій таці купу дукатів. Це збадьорило Ферхада-пашу, і він, не гаючись, перейшов від поклонів, дотепів і запобігання до скарг.

— Ви відторгли вірного раба свого від світла ваших очей, мій султане! — вигукнув він із неприхованим докором.

— Вірність доводять ділами, — зауважив султан.

— Ділами? — Ферхад-паша вмить забув, що перед ним не просто сановний родич, а загадковий всемогутній повелитель. Всі образи, призбирувані протягом кількох років, підсилені гаремними шопотами, яничарським обожнюванням свого здобичливого паші, вмить закипіли в ньому, вихлюпнулися нестримно й свавільно. — Якими ж ділами, мій султане? Згадайте-но: хто більше гробив для вас із дня вступу вашого на престол, як не Ферхад-паша! Чи сиділи б ви на цьому Золотому троні, коли б не приніс я вам голову зрадника Джамберді? Чи звався б султан Сулейманом, якби Ферхад-паша пішов на змову з тим же Джамберді, або а туркменськими ханами, чи з кизилбашами? А тепер від Ферхада-паші вимагають ще якихось діл? Я не злазив з коня цілих двадцять літ, я ходив з великим султаном Селімом проти шаха і проти халіфа, я запекло бився з невірними й зрадниками, зазнав ран — і за це мене, як собаку, вигнано з візирського дивану, послано жалюгідним санджакбегом, а Сірія і Єгипет віддані тому, хто ще жодного разу не махнув мечем!

— Ти обдер наші східні провінції так, що вони досі нічого не дають до скарбниці, — спокійно сказав Сулейман. Ферхад-паша мав би вичути в цьому спокої загрозу для себе, але, захоплений своїми звинуваченнями, він утратив будь-яку обачність.

— Я обдер? Подивимось, що лишиться від Єгипту після цього грека, який вашою милістю їсть і спить на золоті! А коли я щось брав з тих бунтівників, то тільки для того, щоб нагодувати цих бідних, вічно голодних ваших дітей яничарів! І за це мене з візирів у санджакбеги?

— Ти зганьбив навіть звання санджакбега. Допустив, щоб п’ятнадцять тисяч славетного ісламського війська були побиті п’ятьма тисячами невірних. Зазнав ганебної поразки, а тоді ще й ганебно втікав. Чесний воїн повинен лишитися на полі бою. Як ти смієш жити після такої поразки?

Аж тепер Ферхад-паша належно оцінив султанову передбачливість. Справді, свідки тут небажані. Дільсізи не беруться до уваги. Вони німі, як мертві. І все тут мертве, навіть цей султан, в якого не зворухнеться ніщо ні в обличчі, ні в закам’янілій постаті. Але ж він, великий воїн, царський зять, улюбленець яничарів і всього війська, яке тримає оцей золотий престол, він живий, і він хоче жити!

— Мені не жити? А кому ж тоді жити? Ви, ваша султанська величність, чом же ви не вмирали зі своїми воїнами під Родосом? Моїх п’ятнадцять тисяч побиті п’ятьма тисячами угрів? А сто тисяч мертвих під мурами Родосу, який обороняло півтисячі невірних? Чому ж не лягли ви, мій султане, зі своїми вбитими?

— Я здобув Родос, а що здобув ти?

Просте запитання застало Ферхада-пашу зненацька. В цьому словесному змаганні йому й так не судилося перемогти, бо падишах завжди має слушність, а підлеглі можуть бути тільки спровинені. Та сподівався хоч сказати султанові все, що він думає про нього, нагадати про свої заслуги, яких не відбере в нього сам аллах. І ось таке просте запитання: «А що здобув ти?» — і Ферхад-паша, попри все своє нахабство, не знав, що сказати. Взагалі коли ти стоїш, а твій супротивник сидить, то вже цим ваші ролі визначено наперед: той, хто сидить, звинувачує, хто стоїть — виправдовується. Щойно подумав про це Ферхад-паша, як уся кров ударила йому в голову. Він має виправдовуватися? Перед ким і за що?

— Я знаю, звідки незлагода між нами! —вигукнув він. — Все це через цього солодкомовного негідника Ібрагіма і цю сучку Роксолану!

— Іди геть! — тихо, але вже не приховуючи погрози в голосі, сказав Сулейман.

— Не піду, поки не скажу всього! Поки не почуєш! Бо хто тобі скаже? Всі бояться. Всі нікчеми. А я воїн! Я ходив у славні походи з султаном Селімом, коли ви ще обціловувалися з своїм греком. Я…

Султан ворухнув пальцем, прокреслюючи в повітрі поперечну риску, дільсізи миттю кинулися на Ферхада-пашу, вхопили його за руки, але він вирвався, вихопив кинджал.

— Геть, без’язикі! Понищу всіх тут! Не підступай!

Вони оточили його мовчазною впертою стіною, відтручували, відпихали від султанського трону, відганяли розсатанілого пашу, який плутався в товстому килимі, зачіпався ногами за довгі поли свого негнучкого від золота кафтана. Не дався дільсізам і за дверима. Пройшов усіма палацовими переходами, вигукуючи образливі слова про султана й султаншу, тоді, позбувшись переслідувачів, не покинув палацового двору, а всівся на мармуровій лаві, поставленій ще Баязидом Йилдиримом, який любив сидіти тут і дивитися на великий водограй, і знов став клясти Сулеймана, Ібрагіма, найлютіше ж гяурку, яка зачарувала цього нещасного володаря так, що він розганяє своїх найбільших воїнів.